БУНТАР ІЗ КОЗАЦЬКИМ
ПРІЗВИЩЕМ: АНАТОЛІЙ ЛУПИНІС IЩЕ 20 РОКІВ ТОМУ ПЕРЕДБАЧАВ ВІЙНУ З РОСІЄЮ
5 лютого минуло 23 роки від дня смерті однієї із найпомітніших постатей
українського національного відродження початку 90-х – Анатолія Івановича
Лупиноса.
Ми випрягли волів, перевернули плуга,
Сідлаємо коней та гостримо списи.
Відкинули жалі, згадали всі наруги,
Прости нас, Господи, помилуй і спаси.
На скресі двох світів стаємо до двобою,
На скресі двох епох гряде шляхетний світ.
Віч-на-віч Нація з безликою юрбою.
Навколо ворогів – суцільний живопліт.
Волога цвіль Європ лоскоче наші ніздрі,
Спекотних Азій тлін судомить рамена.
Чекає бій. Все інше буде... після.
Життя триває. Точиться війна.
Їх автором був Анатолій Лупиніс – затятий дисидент-«антирадянщик»,
борець за визволення України з московського ярма, в’язень радянських тюрем і
концтаборів.
Він був з родини репресованих радянською
владою, які втекли із табору в Сибіру на українську Донеччину, де народився у
1937 році їх син Анатолій. Потім родина перебралася в село Сатанівку на
Черкащині, яке й стало найріднішим для поета й борця за Волю України.
Школу в Монастирищі Анатолій Лупиніс закінчив із «золотою» медаллю, став
студентом престижного Київського університету ім. Т.Шевченка – мав би стати
дипломованим астрономом і вивчати зорі в небі. Але не судилося – на заваді
стали інші зорі, червоні зірки радянських танків, які 1956 року увірвалися до
Будапешта, придушуючи революційний рух і прагнення угорців рухатися до Європи,
подалі від деспотії Москви. 19-річний студент Лупиніс вийшов тоді на
демонстрацію в Києві з плакатом у руках «Руки геть від вільної Угорщини!». Того
ж року був арештований КДБ і отримав перші 6 років таборів.
Та навіть у Мордовському таборі продовжив спротив – за участь у страйкомі й
виступи проти табірної адміністрації отримав додатковий термін ув’язнення, був
і в закритій тюрмі, і в спецтаборі суворого режиму… Радянські тюремники не
зломили дух борця, але скалічили його здоров’я – 1967 року 30-річного молодого
чоловіка, якого після того, як третину життя провів у застінках і міг
пересуватися лише за допомогою милиць, випустили за тюремні ворота з пожиттєвою
1-ю групою інвалідності. Поновитися на навчання в рідному університеті не дали
– натомість у грудні 1969-го поступив на «заочку» економічного факультету
сільськогосподарської академії, почав працювати. Та вже у 1971-у – новий арешт,
цього разу за декламування протесного власного вірша біля пам’ятника Великому
Кобзареві в сквері біля університету Шевченка, який не перестав бути рідним.
Поета намагалися «зробити божевільним», застосовуючи звичну для радянського
режиму практику запроторення до психлікарні тих, кого не вдавалося зломити
тюрмою й таборами. Після чергових 12 років неволі до звичного життя повернувся
лише через декілька місяців після смерті Брежнєва. Але проголошення
незалежності України 1991 року зустрічав знову в тюремних застінках, куди
потрапив як співорганізатор мітингу проти спроби підписання нового «союзного
договору»…
Анатолій Лупиніс стояв біля витоків
формування демократичних еліт України: асоціації «Зелений світ», товариства
«Меморіал», Української Гельсінської Групи. Та найбільш відомим став завдяки
створенню Української Міжпартійної Асамблеї – пізніше Української Національної
Асамблеї, зрештою трансформованої у знамениту УНА-УНСО, яка стала острахом для
всіх тих, хто прагнув відновити ненависну йому імперію зі столицею в Москві…
Вже був не юнаком і стан здоров’я аж
ніяк не став кращим, але переборюючи недуги, вирушав в усі «гарячі точки»
1990-х: Чечня, Абхазія, Придністров'я. Був переконаний, що інтереси України
слід відстоювати за її межами – не допускаючи війну на власну землю.
Його не стало взимку, на зламі століть,
коли минули перші тижні 2000 року. Анатолій Лупиніс спочив на Байковому
цвинтарі в Києві – його могила поруч з побратимами з УНСО. Натомість ім’я
Лупиноса «ожило» у найменуванні школи на Донеччині, де він народився і вулиць у
Сатанівці, Києві й Черкасах. Справа боротьби за Україну продовжується завдяки
бойовим побратимам і двом синам – Іванові й Миколі Лупиносам, які захищають
нашу Україну зі зброєю на фронті.
У Монастирищенській публічні й бібліотеці є книга Анатолія Лупиноса «Бунт має
рацію» /політичний заповіт/. Запрошуємо до читання.
Пам’ятаємо і шануємо своїх Героїв!
Немає коментарів:
Дописати коментар