Переважна
більшість свят, пов’язаних з тими чи іншими святами, відповідають конкретній
господарській чи виробничій діяльності людини. Насамперед це стосується
хліборобського циклу, тваринництва, промислування. Але є одне свято, що вельми
шанується в Україні, позбавлено такої традиції, маємо на увазі святоархистратига
Михайла, яке припадає на 21 листопада. До його покровительських функцій входило
чимало, сфер впливу: але жодна з них не стосувалося хліборобського ремесла. За
народною уявою Архистратиг Михайло – це мужній лицар, який перемагає всі темні
сили нашої землі. «Грім гримить – це Архистратиг Михайло веде війну з чортами,
- каже народна легенда, - де б не заховався нечистий, а стріла Архистратига
знайде його скрізь». «Іноді – каже друга легенда, - з блискавки робиться хрест,
- це Михайло благословляє, а Архангел Гавриїл стріляє в чорта».
Михайло є намісником дайбозькогоМиха,
котрий, як засвідчують давні джерела, мав безмежну владу – «його же воїнство
небесная сила».
І все ж в Україні Михайла найбільше
пошановували мисливці, вважаючи своїм безпосереднім покровителем. Та це й
природно – наші пращури, мешкаючи переважно в лісових обширах, спочатку жили за
рахунок звіроловства і лише потім освоїли землеробства. Цей факт підтверджують
найдавніші історичні пам’ятки – «Повість врем’яних літ» та «Руська правда», в
яких ми довідуємося, що перше антифеодальне повстання древлян вибухнуло від непосильного
оброку хутром та медом, який наказав зібрати київський князь Ігор. Та розповідь
про це свято була б неповною, якби оминути уявою тай факт, що свято Михайла
віддавна вважалося всеукраїнським, як Покрова. Особливо шанували його кияни.
Починаючи від Мономаховичів (1125р.), київські князі вважали Михайла своїм
патронатом, а стародавній герб міста над Дніпром постійно оздоблювався
зображенням архистратига з мечем.
Оскільки
історія, пов’язана з цим гербом, вельми цікава, варто на ній зупинитися детальніше.
За тодішніми звичаями, давньоруські
князі носили подвійні – ймення – світське чи церковне (останнє давали при
хрещенні і символізувало того чи іншого покровителя). Так сталося і з князем
Святополком, що відомий в історії, як Михаїл Ізяславович. Він, власне й
вибудував золотоверхий монастир, названий ім’ям його покровителя Михайлівським.
За архітектурними цінностями він не поступався Софіївському. На жаль, войовничі
атеїсти 30-років цю, світового значення, пам’ятку висадили в повітря. Собор
відбудували в незалежній Україні.
О
4 годині ранку 30 листопада 2013 року спецназівці по-звірячому розігнали
студентів на Майдані. Били всіх, просто місили, кийками, ногами. Тих, хто
тікав, наздоганяли, гамселили, потім майже непритомних, тягнули в автозаки. У
Михайлівському Соборі, як це було під час навали орди, тривожно закалатали
дзвони. Почувши їх, люди побігли в Собор…
За церковними канонами архангел Михаїл
переміг зло напасника, а тому носив звання архістратига, яке за візантійською
термінологією означало головного воєначальника. У минулому сторіччі архангел
Михаїл був національним символом України. Згадаймо Шевченкові «Гайдамаки»
Не плачте,
браття, за нас
І душі
праведних, і сила
АрхістратигаМихаїла
Не за горами
кари час.
На честь архангела будували в Україні
церкви і собори.
Якщо на Дмитра (8 листопада) вже
заборонялося засилати сватів, то Михайло завершував сезон осінніх весіль. Тому й казали про не
засватаних дівчат: «Після Михайла – хоч за шкандибала».
В народі вважалося, що після Михайла
зима неодмінно має сповістити про себе, адже він мусить «приїхати на білому
коні», а тому було доброю ознакою врожаю і здоров’я, якщо в цей день випадала хоч невеличка сніжинка.
Їх ім’я в історії України
Приречений на безсмертя
Михайло Михайлович ВЕРБИЦЬКИЙ (1815 – 1870) — український
композитор, хоровий диригент, священник УГКЦ, громадський діяч, автор мелодії
пісні, якій судилося стати Гімном незалежної України «Ще не вмерла Україна».
Вчений-енциклопедист
Михайло Олександрович
МАКСИМОВИЧ (1804 – 1873) — видатний український науковець, енциклопедист,
фольклорист, історик, філолог, етнограф, ботанік, поет, архівознавець і
природознавець зі старшинського козацького роду Полтавщини, перший ректор
університету Св. Володимира. Член Історичного товариства імені Нестора-Літописця.
Теоретик
соціал-демократії
Михайло Петрович ДРАГОМАНОВ (1841 – 1895) — український
публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист,
громадський діяч, засновник українського соціалізму, представник відомого роду
українських громадських і культурних діячів Драгоманових. Один із організаторів
«Старої громади» у Києві.
«Живіть на сцені»
Михайло Петрович
СТАРИЦЬКИЙ (1840 – 1904) — український письменник, театральний і культурний
діяч. Творець першого українського професійного театру і комедії «за двома
зайцями». Автор історичних драм: «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші». Ці твори
стали великим внеском у розроблення історичної тематики.
Святкова людина
української літератури
Михайло Михайлович КОЦЮБИНСЬКИЙ (1864 – 1913) — український
письменник, громадський діяч, голова «Просвіти» в Чернігові. В українську літературу
ввійшов як майстер психологічної прози. Вершинами його художнього стилю критики
вважають «Fata Morgana», «Що записано в книгу життя», «Тіні забутих предків». У
нашу духовність увійшов, як палкий сонцепоклонник, поборник правди і краси.
Багато його творів перекладено мовами світу.
Великий
українець
Михайло Сергійович ГРУШЕВСЬКИЙ (1866 – 1934) – перший
Президент України, великий українець, письменник. Голова Центральної Ради (1917
– 1918), яка в 1918 році проголосила Українську Народну Республіку. Завдяки
цьому світ дізнався, що на Землі існує Українська держава, президентом якої і
був Михайло Грушевський. Створив 9-томну історію України. Перевершивши навіть
таких своїх видатних попередників, як Костомаров, Куліш, Драгоманов, Антонович.
Живописець:
монументаліст, педагог
Михайло Львович БОЙЧУК
(1882 – 1937) — український художник, маляр-монументаліст, засновник
самобутньої школи українського мистецтва «бойчукізм», лідер групи
«бойчукістів». Член Наукового товариства імені Шевченка, Українського наукового
товариства. Один із засновників монументального мистецтва України XX століття.
Він
був майстром світового рівня, основоположником нового стилю монументального
мистецтва, базованого на українських традиціях і європейських взірця.
Художню
освіту здобув у Віденській (1899), Краківській та Мюнхенській академіях
мистецтв (1906 – 1907). Брав участь у художньому житі Парижа. У цьому місті
навколо Михайла Бойчука зібралася група молодих художників-однодумців:
О.Шагінян, М.Касперович, С.Нелепінська, С.Сегно, Є.Бачинський. ця група увійшла
в історію під назвою «бойчуківці». Митець плідно працював з Л.Курбасом,
виконував художнє оформлення для кількох вистав.
Не оминули майстра і його учнів
сталінські репресії… Місце поховання невідоме.
Михайло Омелянович ЯЛОВИЙ (1895 – 1937) — український поет,
прозаїк і драматург родом з Полтавщини. Належав до літературної організації
«Гарт» і ВАПЛІТЕ, найближчий однодумець Миколи Хвильового. Жертва сталінського
терору.
Михайло Опанасович ДРАЙ-ХМАРА (1889 – 1939) — неокласик, український
поет, літературознавець, перекладач. Народився у с.Малі Канівці на Золотонощині
у козацькій родині. Його поетичній палітрі притаманні вкрай загострені ліричні
емоції, його соковито-язичницька лексика наповнена неологізмами.
Штурм
Сапун-гори
Михайло Якович ДЗИГУНСЬКИЙ (1921 – 1944) — радянський офіцер, Герой Радянського Союзу.
Народився в с.Цибулів Монастирищенського району, Черкаської області.
Учасник Другої
Світової війни. Брав участь у визволенні Криму. Коли вогонь ворожого кулемета з
амбразури доту заважав наступу підрозділу, відважний офіцер підповз до кулемета
і накрив своїм тілом.
Звання Героя
радянського Союзу було присвоєно посмертно. Похований у Севастополі.
Михайло Панасович СТЕЛЬМАХ (1912 – 1983) — український
письменник, драматург, педагог, фольклорист. Член Спілки письменників УРСР,
академік АН УРСР, Герой Соціалістичної Праці.
Депутат Верховної Ради СРСР 6—10-го скликань.
Він
боровся проти байдужості й конформізму
Михайло Миколайович ГОРИНЬ (1930 – 2013) – відомий борець
проти тоталітаризму й самовідданий державотворець, поцінований державними
нагородами України і Польщі.
Життя Михайла Гориня нагадувало перші пориви весняного вітру,
що не мириться з опором холодів, відчуваючи їх приреченість. Як фактичний
керівник новоствореного Народного Руху України і народний депутат він чимало
потрудився для безпосереднього відновлення державної незалежності України.
Віддав
своє життя за свободу
Михайло Михайлович ЖИЗНЕВСЬКИЙ (1988 – 2014) — білоруський
активіст Євромайдану та журналіст, член Самооборони Майдану. Член організації
УНА-УНСО, проживав у Білій Церкві. Загинув під час протистоянь на вулиці
Грушевського в Києві. Герой України.
У ньому жила українність
Михайло
Федотович СЛАБОШПИЦЬКИЙ (1946 – 2021) — український прозаїк, критик,
літературознавець, публіцист, громадський діяч, дитячий письменник, член
Національної спілки письменників України, Шевченківський лауреат 2005 року за
роман-біографію «Поет із пекла». Чуйна людина і неповторний борець за
незалежність України. Час буде вчитуватись у слово Михайла Слабошпицького, в
його оздоровчу палахкотінь, наснажену досвідом української історії, вчинками її
великих патріотів, яку не погасять люті північно-ординські вітри, чи якась інша
свавільна напасть. Його творчість – це колиска Волі й Свободи – Соборності
України, а життя – біг з бар’єрами, які він уміло долав, знаючи, хто і чому ці
бар’єри розставляє.
Вітаємо всіх Михайлів, Михайликів, Михайловичів та Михайлівніх з Днем Ангела. Міцного здоров’я вам і вашим родинам!!!
Немає коментарів:
Дописати коментар