Творчість сучасних поетів, письменників рідного краю безцінна. Читаючи їх твори, ми ще більше розуміємо і відчуємо красу і неповторність рідної землі.
ОЛЕКСАНДР ПЕТРИЧЕНКО
(1923 р. с. Половинчик -2008 р. м.Чигирин). Народився в багатодітній селянській сім’ї. Навчався в Попуднянській 7-річній та Монастирищенській середніх школах. Під час війни був насильно вивезений на примусові роботи до Німеччини. Після визволення працював на Уралі, в Карелії. Починаючи з 1954 року працює на культосвітній роботі в Монастирищенському та Чигиринському районах: завідувачем Дібрівського сільського клубу, методистом районного будинку культури, інспектором районного відділу культури. Вірші почав писати ще в 6 класі, але здобув визнання як поет уже в передпенсійному віці в м.Чигирин. Вірші друкувалися в обласній та районних газетах. Автор більше 10 поетичних збірок, декілька з них присвячені Монастирищині та її людям.
МОЯ БАТЬКІВСЬКА ЗЕМЛЯ
Ой, батьківська ти земле, дивоцвіте,
Ніколи я не думав, не гадав,
Що крізь життя твоє нестиму світло
І зрілий шум пшениць, і шепіт трав.
Привабливість з роками не тьмяніє,
Немов троянди гарний пишний цвіт.
З далекого дитинства ще леліє
Та сипле барвами уже десятки літ.
Я слухаю, як рідні шепчуть ниви
І жайвора видзвонюють пісні.
Спинивсь. Стою. Схвильований, щасливий.
Всміхнулась батьківська земля мені.
Черкащина –
Це лицарів земля - відважних козаків,
Монастиря в Яру Холоднім дзвонів.
Це стиглий шепіт городищенських садів
І кобзарів безсмертних новий гомін.
Черкащина –
Чарівний, ніжний щебіт солов’я
В Софіївці на острові Кохання,
Тарасових це шанувальників земля,
Яка снаги наповнена й дерзання.
Черкащина –
Це неозорі хвилі сивого Дніпра,
Що їх сини у битвах добували,
Майбутні дні для долі кращої й добра,
Чого земля століттями не знала. Черкащино!
Тобі дорога стелиться ясна,
Немов рушник у вишиванім цвіті. Черкащино!
В моєму серці ти одна,
Найкраща, наймиліша в світі.
ЗАХАР ГОНЧАРУК
(1921-1993)
Відомий український поет,
перекладач. Народився у с. Коритня. Під час Великої Вітчизняної війни- бойовий
льотчик, удостоєний нагород. В
післявоєнний час закінчив Київський державний університет. Працював у редакціях
українських видавництв. Автор численних поетичних збірок: «Квінта», «Злагода»,
«Домінанта», «Ядран», «Моя константа», «Ярина», «Коритня». Похований у рідному
селі.
*****
Я думав: лиш весняні дні,
квіток розхлюпавши прибої,
кохання принесуть мені
й тривожне серце заспокоять.
Я думав:
є на все свій час –
і на розлуку,
й на стрічання,
Тільки не знав, що водночас
Весна не всім несе кохання.
Я думав:
ледь зійде зима –
піду любов свою стрічати.
….Вона ж у лютому сама
Внесла весну мені до хати.
******
У надвечірній тиші трав
Я жду і жду її в заріччі…
Враз вітер хмари розірвав
Й дощем ударив по обличчі.
За комір ллє мені, лящить –
В садах громами віддається,
Мов хоче зливою залить
Вогонь мого палкого серця.
Не вірить у безсилля хмар
Сліпа, розбурхана стихія,
Що погасити серця жар
Гульвіса-вітер не зуміє.
*****
Немає листів, немає…
Я так їх заждався давно.
Лиш промінь щоранку черкає
Моє одиноке вікно.
Надвечір листів немає…
Сідаю читати старі…
Зажурений місяць блукає
У небі і в синім Дніпрі.
Ізнов зацвіли небокраї –
Йде ранок в полоні мрій…
Кричать ластовині зграї:
Не треба втрачати надій!
В роботі весь день пролітає
За кілька коротких хвилин.
На мене ніхто не чекає.
Приходжу додому один.
ФЕДІР БОЙКО
Федір Максимович Бойко народився 10
вересня 1925 року в селі Лукашівці Монастирищенського району в родині
селян-бідняків. В 1939 році закінчив 7 класів Лукашівської школи і вступив до Київської медичної школи. Але змушений був піти на роботу слюсарем-штампувальником на Київський
авторемонтний завод. Працював до вересня 1941 року. Потім була війна. Брав
активну участь в обороні м. Києва. З вересня 1941 по січень 1944 року перебував
на окупованій території в рідному селі, при відступі німців був примусово
забраний на каторжні роботи в Німеччину. В квітні 1945 року був звільнений і по
листопад цього ж року служив у рядах Радянської Армії. За станом здоров’я
звільнений у запас.
З 1946 по 1981 рік працював у місцевому
колгоспі на різних роботах. В 1954 році закінчив однорічні курси при Уманському
сільськогосподарському інституті за спеціальністю технік по захисту
сільськогосподарських рослин. Працював по спеціальності 5 років. Через проблеми
із зором був змушений перейти на інші роботи. В 1981 році вийшов на пенсію по
інвалідності. Інвалід І групи по зору.
Активно друкувався в районній та обласній газетах. Видав кілька
поетичних збірок, документальну книгу спогадів, свідчень та розповідей про
Велику Вітчизняну війну «Дорогою ціною», за яку удостоєний обласної краєзнавчої
премії ім.М.Максимовича (2014 рік). В 2015 році видав художній роман «Долею не
скорені», герої якого проходять складний, часом трагічний шлях від часів
колективізації до сьогоднішніх днів.
ПРО СЕБЕ
Був у мене тато –
Молодий, завзятий.
Вмів він потрудитись,
Вмів і погуляти.
На ланах широких
Пшеницю він сіяв,
У небо високе
Він злітав у мріях.
Та прийшла неділя –
Кривава та чорна.
І зломило тата,
Мов зернину в жорнах.
Він не повернувся
З жорстокого бою.
Так в шістнадцять років
Став я сиротою.
Була в мене ненька –
Молода та пишна.
Зріла, розквітала,
Мов у саду вишня.
Діточок ростила
І татка кохала.
Та воєнне лихо
Все переорало.
Розбіглися діти,
Опустіла хата.
І пішла у вічність
Ненька вслід за татом.
Було нас три брати
І мала сестричка.
Та в житті рознесла
Нас бурхлива
річка.
Була в мене жінка,
Вірная дружина.
Не дав Бог нам діток,
Ні доньки, ні сина.
Прожили
піввіку
У мирі та
згоді.
Та лихо не в
лісі,
Ходить у
народі.
Мене, як то кажуть,
Доля підкосила.
Дружину забрала,
Хвороби лишила.
Один
залишився,
Як билина в
полі.
Та не
нарікаю
На свою я
долю.
Знайшлись добрі люди,
Щирії сусіди,
Що ділять зі мною
Всі радощі й біди.
Спасибі вам,
люди,
За чуйнії
душі.
На цім свою
сповідь
Я кінчати
мушу.
КАТЕРИНА БУЛЬБА-МИРОНЕНКО
Катерина Григорівна уродженка Чигиринщини, філолог за освітою, з 1975 року живе і працює в Монастирищенському районі: методистом районного відділу освіти, останні 10 років – директором районного краєзнавчого музею. Співавтор краєзнавчих досліджень з історії освіти та культури Монастирищини, має кілька друкованих поетичних збірок. Поет-пісняр, автор численних сценаріїв районних свят.
МАРИНА КАЛІНЧУК
Марина Леонідівна КАЛІНЧУК (1980 р.н.) родом із села Матвіїха Монастирищенського району. Заміжня, має двох синів. Разом із чоловіком займаються приватним підприємництвом: вирощують саджанці фруктових дерев.
Катерина Григорівна уродженка Чигиринщини, філолог за освітою, з 1975 року живе і працює в Монастирищенському районі: методистом районного відділу освіти, останні 10 років – директором районного краєзнавчого музею. Співавтор краєзнавчих досліджень з історії освіти та культури Монастирищини, має кілька друкованих поетичних збірок. Поет-пісняр, автор численних сценаріїв районних свят.
*****
Я родом із Богданового краю,
Притясминських лісів, гаїв,
доріг.
Вони ласкаво душу огортають
І пилом теплим стеляться до ніг.
Я родом – з
жайворонкового поля,
Із цвіту білого
вишневого садка.
Куди б мене не
закидала доля,
Їх пісня душу лагідно торка.
Я родом – з суму тихої верби,
Самотніх скирд в осінній тузі
степу.
До них я серцем лину в дні журби
І повертаю зблизька і здалеку.
Марина Леонідівна КАЛІНЧУК (1980 р.н.) родом із села Матвіїха Монастирищенського району. Заміжня, має двох синів. Разом із чоловіком займаються приватним підприємництвом: вирощують саджанці фруктових дерев.
«Ніколи, навіть, і не думала,
що колись буду писати вірші. Переломним моментом стали Революція Гідності і
війна на Сході. Саме тоді у душі щось сколихнулось, і на папір стали лягати рядки, які йшли від
самого серця…»
ГЕРОЙ УКРАЇНИ
Герой України!
Посмертна награда.
Герой України!
Та серце не раде.
Бо в матері серце розбите навіки.
Померкло і сонце, і небо, і квіти.
Усе почорніло, посохло, завмерло…
І мати змарніла, і серденько вмерло.
Не чує і пісні малої пташини,
Ковтає у сні тільки гіркі сльозини.
Не тішить весна її світлі очі,
Не світить зоря, коли
темно уночі.
І літа не треба. Гаряче, духмяне
Не радує небо і сонце рум’яне.
Осіння краса із жовтневим світанком,
Прозора роса, яка випала ранком.
І сніг, як лежить! І сніжнії
ночі -
Усе це не тішить її світлі очі.
Герой України!
І сльози ковтає…
Без рідного сина
Життя в ній згасає.
Світлій пам’яті Романа Бевза
Запалимо сьогодні
свічку...
І посумуєм цього дня
Закрились оченьки навічно,
Забрала душеньку війна.
Не стало щирої людини,
Немає більше на землі.
Осиротіли три дитини,
Не стало тата у сім’ї.
Став сивий батько сиротою,
Бо свого сина поховав
Очі окроплені сльозою,
Такого горя не чекав.
Навічно втратила дружина
Вірного друга для життя.
Забрала батька, мужа, сина
Війна у вічне небуття...
На кладовищі свіжі квіти
І тиша душу розрива...
Дерева опустили віти,
Морозом вкрилася трава...
Хвилиной тиші пом’янемо
Від нашої землі бійця.
Ми пам’ятать
завжди будемо:
За Україну він віддав життя! ЛЮБОВ СНІЦАР
с.Копіювата
Рідна
мова
Що за мова мелодійна,
Така дзвінка і гармонійна?
Дзвенить, як джерело у лісі,
Як горобець воркоче в стрісі.
Як жайворонок по серпанку
Мелодію виводить зранку,
Як соловейко у гаю
Співає пісеньку свою.
Це –
українська чарівна,
Немов
гармошка голосна,
Нас
зачаровує словами
Цілющими,
як ласка мами
О
мово, мово волошкова –
Ти
наче пісня колискова.
Такі
душевні й золоті
Звучать
слова твої святі.
Лебідка
Жила-була
лебідка біла
Що
волю й сонечко любила
Здіймалась
в небо політати
Щоб
всіх красою здивувати
Діток
ростила, піклувалась
Росою
чистою вмивалась
Вона
хотіла в стаю влитись,
Щоб
стало дітям краще жити.
Та
чорний ворон налетів
Сонечко
яснеє закрив
Дощами
вогняними злива
Твою
домівку оповила.
Чи ж
знала ти, лебідко біла,
Що
ті, кому так довіряла
Твої
поранять тіло й душу
І
цей тягар нести ти мусиш.
Та
не журись, матусю-мила,
Ось
– відростуть в синочків крила
Вони
зуміють зло здолати
Бо
ти у них – найкраща мати.
