Бібліотека на сторінках періодичних видань

 

2023 рік

Мово моя, душа голосна України!

     Монастирищенська публічна бібліотека незмінно популяризує Українське Слово серед своїх користувачів. На нього відгукується наша душа. У ньому сила нашого сьогодення і надійна основа по­будови майбутнього. У ньому хребет українськості, що є надзвичай­но важливим для формування, розвитку і зміцнення нації. Українська книга повинна стати звичною в кожному домі, як це було в 19 ст, коли навіть в найбідніших був «Кобзар» в хаті.

    До Дня рідної мови Монастирищенська публічна бібліотека ор­ганізувала на юнацькому абонементі книжкову виставку «Магічна сила слова», а в Монастирищенському професійному ліцеї зорга­нізована година рідної мови «Чарівні звуки, рідні слова». Сьогодні головним завданням для українців, особливо юнацтва та молоді, є досконале вивчення української мови, покращення знань со­лов'їної, ототожнення себе зі своїм народом. Наша мова обов'язко­во збережеться на довгі роки, адже по іншому й бути не може.

    Мова - скарб кожного народу, вона стоїть на захисті його уні­кальності і ідентичності. Тож плекаймо, бережімо, примножуймо українську мову! Нехай українське слово буде для всіх нас обере­гом в боротьбі з ворогом-окупантом!

03 березня 2023 р. газета "Зоря"

 

Від Небесної Сотні до Небесної Січі

Небесна Сотня - 107 загиблих учасників Революції Гідно­сті, а також активісти Майдану, які загинули навесні 2014 року з початком російської агресії на сході України. Про головні риси ге­роїв Майдану - вірність своїй Державі, віру в краще майбутнє та мужність у втіленні цього в життя, розповіли бібліотекарі Монастирищенської публічної бібліотеки здобувачам освіти професійного ліцею на патріотичній годині «Небесна Сотня - перші герої російсько-української війни», яка відбулась в навчально­му закладі, а також вихованцям гуртожитку професійного ліцею, які завітали в читальну залу книгозбірні на інформаційно-вихов­ну годину «Обірвана кулею мрія». Молоді проілюстровано передумови виникнення Майдану, його перебіг, Героїв, продемон­стровано фільм «Люди творять історію. Небесна Сотня». Лютий 2014-го став першим актом збройної агресії проти громадян Укра­їни, які хотіли жити у вільній державі, бо були вільні духом. І нині, коли Майданом називають усю Україну, ми розуміємо, що Герої Небесної Сотні були першими загиблими у цій війні та що саме вони разом із побратимами дали тоді відсіч супротивникові, який підступно діяв через президента-втікача Януковича. Відкрита вій­на проти України планувалася давно, а у прихованих та гібридних формах протистояння тривало всі десятиліття нашої незалежності. У тому першому бою Герої Небесної Сотні перемогли, бо не доз­волили путіну руками Януковича знищити Україну.

І то була перша перемога у цій війні. За нею були інші. А попереду – остаточна Перемога, після якої Україна посяде, врешті-решт, гідне місце серед вільних демократичних країн. Це мета, заради якої в листопаді 2013 року українці вийшли на Євромайдан.

Також  до Дня пам'яті Героїв Небесної Сотні в фоє книгозбірні ек­спонується книжкова виставка-досьє «Небесна Сотня - Ангели свободи», яка присвячена 9-ій річниці перемоги Революції Гід­ності та подальшому героїчному спротиву українців, зокрема року з часу повномасштабного вторгнення росії. Організатори вистав­ки акцентують увагу на одній із головних подій потужного опору окупантам - битві за Київ. Вона завершилася ганебною поразкою окупантів і блискучою перемогою Сил оборони України та цивіль­них українців, які підтримували своїх оборонців у тилу.

Для 10-х класів ОЗЗСО І-ІІІ ст. Ліцей «Ерудит», спільно з вчи­телем історії Сергієм Миколайовичем Сачуком була про­ведена година пам'яті «Лютий: грані незламності». На заході перед юнаками та дівчатами було розкрито передумови зародження Євромайдану та його перебіг, історичне підґрунтя революційних процесів, цінності та ідеї, які відстоювали мітингувальники, а також його наслідки та подальші події в Україні. Ніщо не завадить поступу України до свободи, незалежності та європейського вибору її громадян. Події 20 лютого стали кульмі­нацією Революції Гідності. За неповернення до пострадянської моделі відносин між владою та суспільством, відмову від багато-векторності у зовнішньо політичному курсі, утвердження розвитку України як демократичної європейської велику ціну - людські життя. Ми маємо це пам'ятати. Вдячні за свободу! Наша боротьба триватиме до Перемоги! Слава Україні! Героям слава!

24 лютого 2023 р. газета "Зоря"

День закоханих у книжки

Щорічно, 14 лютого, окрім Дня Святого Валентина, у світі та­кож святкують День книгодарування.  Свято було засновано у 2012 році американською мамою та засновницею популярного західного порталу дитячої книжки «Delightful Children's Books»(Чудові дитячі книги) ЕммІ Бродмур.

Ідея виникла у неї, коли її син запитав чи не існує особливого свя­та, коли люди можуть дарувати одне одному книжки. Жінка всерйоз задумалася над цим питанням і згодом створила День книгодарування. У 2012 році Еммі вирішила подарувати книги не лише свої дітям, а й дітям з бідних сімей. Книга може подарувати не один новий світ неймовірних пригод, яскравих вражень, теплих спогадів, нових навичок та знань, які сприяють загальному розвитку читача. Цей день, насамперед, було створено для популяризації читання, як серед дітей, так і серед дорослих.

Можна подарувати книги до місцевого дитячого садка, школи чи бібліотеки або в інше місце, де ця книга може стати корисною.

З нагоди цього свята ми поспілкувалися із завідувачкою відділу об­слуговування Монастирищенської Публічної бібліотеки Оксаною Володимирівною Мартиш.

-Як ставитеся до ініціативи дарування книг до біблі­отек? Чи святкуєте його у своєму оточенні?

- Фонди книгозбірні потрібно суттєво поповнювати книгами саме українських письменників, а також українськими перекладами су­часної зарубіжної літератури. Тому, що після тому є потреба в нових книгах.

Я, все ж таки, пов'язую це більше з професійною діяльністю, ми з колегами також залучаємося до святкування, даруючи книги до фонду. Також намагаємося залучати читачів, місцеву владу, жи­телів громади.

Проте, ідея Дня Книгодарування - це чудова нагода поповнити фонди бібліотеки. Ми не проти подарунків, пожертв чи благодій­них внесків до книгозбірні тому, що потрібно популяризувати чи­тання українського для жителів міста та громади.

- До бібліотеки записалося багато переселенців, які проживають на території нашої громади. Ми намагаємося долучити їх до чи­тання українською, бо багато з них із задоволенням читають, але є і ті, що просять книги російською.

Українська сучасна література нині найпопулярніша. Менше трохи зарубіжна в українському перекладі, але лише тому, що в нашій літературі висвітлюються проблеми, які ближчі нам і більш зрозумілі. Читач потребує більше романів, детективів, фантасти­ки.

• Чи багато книг дарують у фонд?

- Минулого року було подаровано більше тому, що багато людей купували книги на «ковідну тисячу», а після прочитання віддавали їх до бібліотеки. Коли приносять книги російською, ми вимушені здавати їх на макулатуру, щоб на виручені кошти мати змогу ку­пити книги українською, на які є попит. Але багато з таких книг, на жаль, взяти не вдається. Тому що нова книга будь-якого обсягу, має значно більшу ціну проти тієї, за яку купують книги на пере­робку.

Бібліотека також поповнюється й коштами працівників. Книги, які вони купують для особистого вжитку, після прочитання можуть пожертвувати до фонду. Також, попри військові події, держава також піклується про бібліотеки. Закуплялися книги, хоч і в мен­шій кількості, також діє Черкаська обласна програма поповнення книжкових фондів.

-Що ви можете порекомендувати для популяризації бі­бліотек та читання загалом?

У нас минулого тижня Юлія Матвіївна Стецюк з юнацтвом профе­сійного ліцею проводила захід «Книжкові новинки». Було представле­но різножанрові книги й акцентовано увагу на тому, що саме художня література дає простір уяві, розширює світоглядні горизонти. Адже під час читання ми проживаємо написану історію лише через призму власного досвіду Протягом року, майже щомісяця, ми проводимо різні заходи з по­пуляризації книги. Найбільше їх відбувається у вересні напередодні Дня бібліотекаря. Ми проводимо екскурсії, записуємо багато нових абонентів, рекламуємо наші послуги.

У FасеЬоок бібліотеки ми завжди намагаємося, публікувати до­пис про книгу дня. На сайті зараз ведеться облік нових книг. Також даємо оголошення в пресу з добірками книг чи рекомендаціями.

-Які книги з української літератури ви можете порекомендувати для читання та подарунку на прийдешнє свято?

- Можемо порекомендувати різні книш, в залежності від вподобань читача. Історичні романи, книги про кохання, чи фентезі й фантастику. Доволі популярний у нас сучасний український письменник Макс Кідрук. Нова його книга «Колонія», а також інші його твори, які майже всі в нас є в наявності. Його читають із задоволенням і дорослі, і юнацтво. Ми були цьому здивовані, бо його творчість розширила вікові межі і все більше людей починає цікавитися його творами і фантастикою вцілому.

Також можемо порекомендувати доволі продуктивного та популяр­ного автора - Андрія Кокотюху. Його читачі також полюбляють, неза­лежно від жанру: чи то історична проза («Червоний»), чи детективи , чи його доробок дитячої літератури, який також є на піку популярності. В цьому році у нього вийшло дві книги, які присвячені сучасним поді­ям в Україні. Зокрема, перша називається «Врятувати березень» про події в Києві на початку повномасштабного вторгнення. А ось декілька днів тому він почав рекламувати іншу книгу - «Довга комендантська година». Вона про події одного дня, із тих, коли у столиці встановлю­вали комендантську годину на добу, а то і' більше, задля виявлення диверсантів.

Також молодь багато питає книги Сергія Жадана, Володимира Лиса, письменників, які зараз на фронті. Також досить популярні книги для жінок.

-Довіра та любов до літератури - це головне?

- Так, головне. Раніше було правило, що книги можна давати лише місцевим, проте зараз ми зараз лояльніше ставимося до жителів інших населених пунктів та переселенці, та видаємо кни­ги їм на руки. Можливо, людина втратила набагато більше ніж книга, тому ми не можемо відмовити їй у такій, своєрідній психо­логічній розрядці.

День книгодарування - це чудова можливість підтримати біблі­отеки у своїх населених пунктах, допомогти розвиватися нашій нації та культурі.

Понізовцева Анна, 10 лютого 2023 р. газета "Зоря"

2022 рік

Все починається з культури

Споконвіку пісня й танок, музика й слово, витвори'майстрів на­родної творчості були виразниками національної ідеї, оберегами історичної пам'яті, які живили і зміцнювали надію народу на кра­ще майбутнє. Культурні надбання сприяли існуванню української нації у її важкі історичні моменти, підтримували дух народу та є невід'ємною частиною державної незалежності України.

Щоб підкреслити сенс культури для кожного українця, традицій­но, 9 листопада відзначають День працівників культури та ама­торів народного мистецтва, всіх, хто присвятив себе благородній справі - зберігати, розвивати й відтворювати безцінні духовні скарби нашого народу. У Монастирищенському краї люблять і вміють зустрічати і вшановувати гостей не лише хлібом-сіллю, а й щирою українською піснею, запальним танцем, влучним ху­дожнім словом. Як у краплині води відображаються в цьому ма­льовничому куточку Черкащини ті процеси, які властиві розвитку української культури, що одна з небагатьох міцно стоїть під на­тиском чужих агресивних впливів, зберігаючи свою самобутність, первозданну чистоту і автентичність. Про нинішню палітру високо-духовних дійств Монастирищини та їхню національно-патріотичну наповненість нам розповідає начальник відділу культури і туризму Монастирищенської міської ради Юрій КУДІН.

- Юрію Миколайовичу, розкажіть, будь ласка, як змінився куль­турний фронт Монастирищини з дня вторгнення росїіна тери­торію нашої держави?

Широкомасштабна агресія російської федерації проти нашої країни внесла свої корективи в процес життєдіяльності різних сфер нашої громади у 2022 році. Галузь культури нашого краю не стала ви­ключенням. Однак, попри всі негаразди культурний фронт Монасти­рищини стабільно працює. Нам вдалося повністю зберегти мережу закладів культури. Наразі в громаді функціонує 30 клубних та 38 бібліотечних установ, краєзнавчий музей та дитяча музична школа. З початку військового вторгнення працівники культури нашої гро­мади масово долучилися до волонтерської діяльності. Головний волонтерський центр знаходиться в міському центрі культури та до­звілля, куди вже звернулися тисячі людей, які потребують допомоги.

-  Чи відбувалися за цей період культурно-мистецькі акції на підтримку ЗСУ?

-  Впродовж поточного року було проведено благодійні концерти по збору коштів для Збройних Сил України. В громаді відбулося безліч музейних екскурсій, культурно-мистецьких та бібліотечних акцій на підтримку територіальної цілісності нашої держави та ЗСУ - «Читаємо - перемагаємо», «Україна понад усе», «Бережіть себе і Україну», «Разом до Перемоги», «Дякую захисникам та за­хисницям України» та багато інших.

-  В яких фестивалях брали участь творчі колективи Мо­настирищини в 2022 році?

-  Хоч як би не було психологічно важко, продовжували роботу творчі колективи нашого краю, які брали участь у різноманітних культурно-мистецьких заходах, адже пісня, слово - це теж зброя. Зокрема, активну участь у мистецько-патріотичній акції «Разом до перемоги!» в рамках проведення V обласного фестивалю «Мис­тецька Петрівка-2022» взяли фольклорний ансамбль «Калина» Халаїдівського сільського Будинку культури та родинний гурт «Ма­мина пісня» Бачкуринського СБК. В обласному фестивалі «Родин­ні скарби Черкащини» взяли участь родинні дуети з Халаїдового та Копіюватої; учасниками обласного свята «З глибин народних», присвяченому Дню Незалежності України були аматорський фоль­клорний ансамбль «Вербиченька» Тарнавського сільського Бу­динку культури та народний аматорський фольклорно-обрядовий ансамбль «Вишуканка» Бачкуринського СБК. Широко представили нашу громаду на обласному фестивалі сільських закладів культу­ри «Мистецька толока-2022», в якому взяли участь вокальний дует з Івахнів, аматорський фольклорний ансамбль «Вербиченька» з Тарнави, Халаїдівський аматорський фольклорний ансамбль «Ка­лина», народний аматорський фольклорно-обрядовий ансамбль «Вишуканка» з Бачкуриного та Княжекриницький аматорський ан­самбль духових інструментів «Княжичі»; в обласній культурно-мис­тецькій акції «Культурний фронт» - вокальний дует та рок-гурт «3(ЗОР»І-А» Монастирищенського центру культури та дозвілля.

-  Забезпечення належних умов для жителів та працівників за­кладів культури відіграє не останню роль у ставленні громади до позитивних трансформацій, що відбуваються у галузі куль­тури, тож які роботи проведені у цьому напрямку?

-  Хочеться окремо сьогодні подякувати міському голові Олек­сандру Тищенку, який не стоїть осторонь проблем галузі, всебічно сприяє, щоб самодіяльна культура нашої Монастирищини мала якнайкращі умови для свого функціонування. Завдяки його під­тримці в цьому році вдалося провести ремонтні роботи в сільських закладах культури, зокрема: відремонтовано сходи біля Леськівського СБК, дах Шарнопільського СБК, причілки на центральному вході до Монастирищенської публічної бібліотеки та Сатанівсько­го СБК, приміщення бібліотеки в Попудні, внутрішні приміщення в Княжекриницькому, Сатанівському, Копіюватському сільських Будинках культури та частини фасаду колишнього районного Бу­динку культури в Монастирищі. Завдяки тісній співпраці міського голови та депутатів міської ради, керівника фермерського госпо­дарства «Обрій» Михайла Возного, приватного підприємця Воло­димира Солода, члена виконавчого комітету міської ради і голови фермерського господарства «Вікторія» Юрія Шатайла проводять­ся капітальні ремонти в Халаїдівському СБК, Хейлівському СК та Новоміському Будинку культури.

Також Юрій Миколайович зазначив, що в Монастирищенській грома­ді є паростки розвитку зеленого туризму. Задля цього жителька Княжої Криниці Ольга Остапенко обладнала власну садибу в старовинному українському стилі. Відрадно, що такі творчі особистості проживають саме в нашому краї, на нашій рідній Монастирищенській землі, а при­клад пані Ольги є хорошим взірцем для наслідування іншим населе­ним пунктам Монастирищини. Тож можна з впевненістю констатувати, що галузь культури нашої громади продовжує стабільно працювати в цей важкий для України час, наближаючи перемогу над ворогом.

«Користуючись нагодою, маю за честь щиро подякувати вете­ранам культосвітньої ниви, тим які знаходяться на заслуженому відпочинку та тим, хто ще залишається в строю за їх вагомий внесок у розвиток культури Монастирищини. Варто в черговий раз згадати про істинних служителів культури, які, на жаль, відійшли у вічність, але залишили після себе добру пам'ять. Низький уклін аматорам сцени, які відіграють важливу роль в ор­ганізації культурного життя громади. А також від імені відділу культури та туризму працівників культури громади щиро дякую виконавчому комітету та депутатському корпусу міської ради, підприємцям, які у цей важкий час не стоять осторонь проблем галузі. Шановні працівники культури та аматори народного мис­тецтва, сердечно вітаю з професійним святом усіх, хто при­святив себе благородній справі - зберігати, творити та при­множувати, розвивати та відтворювати духовні скарби нашого народу! Зичу вам міцного здоров'я, добра, благополуччя, мирного неба над головою та перемоги», - зазначив Юрій Кудін.

Щиро дякуємо Юрію Миколайовичу за змістовні відповіді на хви­люючі питання щодо розвитку культури Монастирищини. І з нагоди професійного свята вітаємо всіх працівників будинків культури та клубів, керівників народних творчих колективів, майстрів і амато­рів народного мистецтва, фахівців музейної та бібліотечної спра­ви, мистецької освіти, культурного життя Монастирищини з Днем працівників культури. Бажаємо всім вам невичерпного оптимізму та натхнення, потужної творчої енергії, з ентузіазмом шукати і вті­лювати в життя свої приголомшливі ідеї, перетворювати задумане в шедеври. Зі святом!

11 листопада 2022 р. газета "Зоря"

Хто володіє інформацією, той володіє світом

    В рамках Тижня інформаційних заходів присвячених Всеукраїнському дню бібліотек в Монастирищенській Публічній Бібліотеці відбулась презентація нон-фікшн та мотиваційної літератури «Хто володіє інформацією, той володіє світом».

    Нон-фікшн - особливий літературний жанр, для якого, на відміну від художньої літерату­ри, характерна побудова сюжетної лінії винятково на реальних подіях. Нон-фікшн дозволяє читачу перебувати у вирії подій та одночасно діставати насолоду під час прочитання худож­ньої літератури. Популярні на сьогодні в усьому світі так звані «мотиваційні книги» для тих, хто усвідомлює потребу взяти життя у власні руки, але думає з чого почати й потребує ціліс­ної стратегії, хто проходить складний період, потребує підтримки, прагне творчої реалізації. Не можна вхопити універсальні рецепти успіху, але можна отримати підтримку від тих, хто стикався з подібними до твоєї життєвими ситуаціями. Наявність значної кількості перекла­дів українською найкращих іноземних творів «нової журналістики» обумовлено інтересом нашого читача подібним стилем. Така література корисна і цікава насамперед юнацтву та молоді, які шукають шляхи своєї реалізації.

    Презентовані твори надихають на творчість, роботу над собою, навчання, користуються підвищеним попитом серед читачів бібліотек і книгарень. Після їх прочитання стає радісно та легко. Саме на таку літературу і слід звертати увагу у важкі часи. Саме такі книги промовля­ють: Читай! Мрій! Дій!

30 вересня 2022 р. газета "Зоря"

Продовжуємо волонтерити словом

   Монастирищенська Публічна Бібліотека отри­мала в дарунок книги від нашого земляка - пое­та, прозаїка, дитячого письменника, публіциста та видавця Олександра Прилуцького. 167 книг черкаських поетів та письменників поповнять краєзнавчі фонди книгозбірень для дітей та до­рослих нашої громади.

 Народився Олександр Іванович Прилуцький 14 березня 1962 року в с. Івахни Монастирищенського району. Закінчив школу, працював художнім керівником в Івахнівському будинку культури. У 1983 році, закінчивши Черкаську школу туризму, подорожував по Черкащині та долав перевали Кавказу. У 1995 році закінчив факультет української філології Черкаського державного університету ім. Б. Хмельницького. За підтримки рідних і друзів створив приватне видавництво «Відлуння», де і понині працює його директором та видає у світ книги. Опорою для Олександра Івановича є не тільки його ко­леги, друзі, члени організації, а в першу чергу його сім'я - дружина Ольга Володимирівна, донька Ірина та син Олександр.

    Зі шкільних років Олександр Прилуцький писав твори, складав і виконував власні пісні. Зараз у доробку літератора понад два десят­ки дитячих книжечок та дві книги малої прози: «Крутий укіс» і «Двоє на мосту». Написав твори для дітей, добре знаючи психологію юних чи­тачів, знаходячи «ключик» до дитячих сердець. Його віршики, віршики-загадки з великим задо­воленням слухають і читають діти, навчаючись кмітливості, дисциплінованості, любові до рід­ного краю. Як зізнається сам письменник, йому «хочеться писати для підростаючого покоління, особливо для малечі», а написавши - «аби ди­тина привчалася до читання». Для цього він, тепер уже як видавець, намагається зробити ту чи іншу книжку привабливою й завдяки її полі­графічному оформленню.

Адресовані старшокласникам «Таємниця ста­рого зошита», «Джура отамана Дахна» та деякі інші повісті вирізняються історичними фактами, «прив'язаними» до конкретної місцевості на­шого краю, та героїко-пригодницьким змістом, що не може не приваблювати юного читача. В цьому плані особливо виділяється нещодавно видана історично-пригодницька казкова (При­луцький є основоположником і такого новіт­нього жанру) повість «Джура отамана Дахна», в якій тісно переплітаються реальність і казка. Взагалі ж в казкових сюжетах творів Олексан­дра Прилуцького діють, як правило, конкретні особи. Як от і в «Казці про Данила Мліївського», в якій йдеться про православного мученика з Млієва, що на Городищині - церковного ста­росту Данила Кушніра, який 1766 року прийняв муки й смерть від рук прибічників церковної унії та польської влади, але не зрадив православ'я.

    Проза Олександра Прилуцького для дорос­лої аудиторії насичена глибоким життєвим ма­теріалом, вона лаконічна, проста й реалістич­на. Автор чіткий у спостереженнях, тому його оповіді багаті на промовисті деталі. Повісті й оповідання Олександра Прилуцького мають глибокий і об'єктивний психологізм, мають ре­алістичне багатство живих діалогів, комічних ситуацій, влучних деталей. Олександр При­луцький наполегливо відшукує свої теми, свого героя, свій стиль мовлення.

Письменник і видавець Олександр При­луцький веде активне громадське життя: волонтерить, організовує зустрічі з читачами, є керівником Черкаської обласної громадської організації «День».

Щиро дякуємо Олександру Івановичу за по­даровані книги, за небайдужість, щиросердя, патріотизм, любов до книги та людей!

30 вересня 2022 р. газета "Зоря"

В житті є пам'ять, що ніколи не вмирає

   Щорічно в Україні 22 вересня відзначають День партизанської слави. Саме цей день вважається початком підпільно-партизан­ського руху в нашій країні. Таке свято було засноване у 2001 році указом президента України для підтримки ветеранів війни та з ме­тою всенародного вшанування подвигу партизанів і підпільників у період Другої світової війни 1941-1945 рр.

Цей день - державне визнання внеску народних месників у ве­лику Перемогу над нацизмом, відновлення історичної справед­ливості щодо масової участі українського народу у визвольній боротьбі проти гітлерівської навали. Це - свято людей сильних духом і з чистою совістю, які не шкодували життя для перемоги над ненависним ворогом.

З 2014 року і в 2022 році багато партизан з'явилося серед наших сучасників. Ці хоробрі люди протистоять озброєним солдатам на тимчасово окупованих росією територіях.

Так, минулого четверга, 22 вересня, за ініціативи голови міської організації ветеранів війни і праці Василя Мамалиґи в читальній залі Монастирищенської публічної бібліотеки відбулась історична година «В житті є пам'ять, що ніколи не вмирає» для учнів 270-ї гру­пи професійного ліцею (кл.керівник Лідія Чорнодід майстер Леся Нетяжук). Під час заходу молодь ознайомилася з підпільно-парти­занським рухом, який діяв за часів німецько-радянської війни на території нашої громади.

«Саме в роки війни монастирищани активно включалися до боротьби з нацистськими загарбниками. Серед молоді створю­валися осередки незадоволених «новим порядком», які пізніше переросли в підпільно-партизанські групи», - зазначив Василь Михайлович.

Тож він поділився з присутніми маловідомими та цікавими фак­тами з життя партизана Івана Калашника, розповів про діяльність партизан на території Монастирищини.

    Своєю чергою, бібліотекар Оксана Мартиш провела паралелі з партизанською бороть­бою минулого до подій сьогодення, презентува­ла слухачам краєзнавчі видання про Монастирищину під авторством Івана Волошенка, ак­центувала на важливо­сті вивчення історії своєї країни, неупередженого погляду на події Другої світової війни у форму­ванні почуття патріотиз­му й національної свідомості.

Отже, День партизанської слави - це свято людей сильних ду­хом, які активно брали участь у визвольній боротьбі проти гітле­рівських загарбників. Це - державне визнання внеску народних месників у велику Перемогу над нацизмом, відновлення історич­ної справедливості щодо масової участі українського народу у ви­звольній боротьбі проти гітлерівської навали.

Та і в умовах сьогодення дії партизанських загонів та підпільних організацій завдають непоправних збитків живій силі, інфраструк­турі та техніці російського противника, здійснюють неоціненний внесок у наближення перемоги над окупантами. Хоча ця тема до­сить делікатна і зі зрозумілих наразі причин закрита. Проте цей рух набирає обертів. Тож впевнені, що не за горами той час, коли ми знатимемо поіменно всіх героїв - сьогоднішніх партизанів, які чинять героїчний опір рашиській навалі. А така самовіддана по­жертва, подвиги партизанів та підпільників назавжди будуть для кожного з нас прикладом патріотизму, незламного духу та безмеж­ної любові до України. Низький уклін героям!

30 вересня 2022 р. газета "Зоря"

З бібліотек Монастирищенської громади вилучають ворожу літературу

Після вторгнення 24 лютого українці карди­нально змінили своє ставлення до росіян та всього, що з ними пов'язане. Література також не стала винятком. Російські книги йдуть слідом за воєнним кораблем. В нашій громаді нині в бі­бліотечних фондах також проводять «зачистку». Книги, які потрапили до так званого «чорного списку», вилучають з відкритого доступу та пе­реміщують у сховище.

Ми поспілкувались із директором Монасти­рищенської публічної бібліотеки Монастири­щенської міської ради Валентиною Григораш та бібліотекарями з приводу того, які ж книжки прибирають із поличок у першу чергу та чим за­мінюють таку літературу.

Так, за їхніми словами, в першу чергу вилуча­ються книги з антиукраїнським змістом з імпер­ськими наративами; пропагандою насильства; проросійською та шовіністичною політикою. Також вилучають книжки сучасних російських авторів, видані в росії після 1991 року. Це сто­сується книжок різних жанрів: і дитячих, і любов­них романів, і детективів. Загалом, згідно з Ме­тодичними рекомендаціями, які були розроблені відповідно до Конституції України, Законів Укра­їни «Про національну безпеку України», «Про бібліотеки та бібліотечну справу», «Про захист суспільної моралі», під вилучення підпадає 40 письменників та 10 видавництв.

У рекомендаціях також зазначено, що слід припинити поповнювати бібліотечні фонди ро­сійськими виданнями, зокрема такими, що ма­ють походження або виготовлені та/або ввезені з території держави-агресора, тимчасово оку­пованої території України. Проте у бібліотеках Монастирищенської громади зазначають, що вилучення російської літератури, зокрема тієї, яка пропагувала російську агресію, розпочалося ще з 2014 року і до того ж фонди постійно попов­нювали українськими сучасними виданнями або українськими перекладами зарубіжних творів, оминаючи увагою російську літературу.

На списання відправляють і застарілі за змістом та зношені книжки. Російські видання, які підляга­ють вилученню, бібліотекарі здають на макулату­ру. Для деяких російськомовних книг, переміще­них із відкритого доступу, переважно галузевих і яким немає аналогів, уже приготували вільне місце на поличках у відділі книгозбереження.

«У кожній бібліотеці є російськомовні видання, у деяких бібліотеках їх від 40 до 60 відсотків. Це ба­гато. Керуючись наказами та рекомендаціями Мі­ністерства культури та інформаційної політики, де вже більш чітко роз'яснено, яку літературу треба вилучати з відкритого доступу, ми почали робити це активніше. Якщо читач приходить до бібліотеки й запитує якусь книгу російською мовою, а в нас є аналог українською, то ми пропонуємо саме такий варіант», - зазначає Валентина Григораш.

За її словами, наразі не йдеться про вилучен­ня творів російських класиків, яких вивчають у школі. Але згодом і ці книги будуть переглядати­ся на предмет списання, коли буде розроблено оновлений перелік творів зарубіжних авторів, які вивчатимуться в курсі навчальних програм.

Зауважимо, що нещодавно в ефірі телемара­фону єдиних новин заступник міністра освіти та науки Андрій Вітренко повідомив, що Міністер­ство освіти та науки внесе зміни до навчальних програм з кількох предметів, зокрема й до за­рубіжної літератури. За його словами, із зару­біжної літератури буде виключено, наприклад, роман Льва Толстого «Війна та мир». Стосовно того, чи залишиться в програмі хтось з росій­ських письменників наразі йдуть дискусії, але програма зарубіжної літератури буде оновлена.

«У нас ще є письменники та видавництва, які донедавна друкували книжки російською мовою. До цих книг треба мати особливий підхід. Все підряд не викидаємо. Зношені та застарілі за змістом книги вилучаємо з книжкового фонду та віддаємо на макулатуру, а російськомовні книги, які не закликають до насильства, не пропагують «руський мір» - залишаються. Ми ж не варвари. До того ж не можемо взяти і викинути більшу ча­стину книг. Проте, є російські автори, книги яких без ідейних настанов, але які відкрито підтрима­ли військову агресію путіна, то ми їх також вилу­чаємо», - зазначає директор бібліотеки.

До того ж, за її словами, наразі на Монастири­щині багато переселенців, які чита­ють російською мовою та просять тих чи інших авторів. Тому в біблі­отеці

ставляться лояльно та демо­кратично до будь-якого читача.

Тож «небажану» російську лі­тературу бібліотекарі вилучають із фондів та картотек. Видання переносять у сховище. А згодом всі книги будуть відправлені на макулатуру. Зароблені гроші ви­тратять на закупівлю сучасних творів вітчизняних письменників та перекладених українською сві­тових бестселерів.

«Ми не маємо права просто взя­ти і викинути видання, адже всі вони, навіть маленька листівочка, перебувають на балансі бібліоте­ки. Нам потрібно взяти книгу, ви^ рвати титульну сторінку, знай­ти картку та привести її сюди. Адже одна книга знаходиться на обліку в 5 місцях. Ми її вилу­чаємо і здаємо на макулатуру. Стримані кошти здаємо в бух­галтерію. Це все велика робо­та, якої ніхто не бачить», - роз­повіла Валентина Василівна.

Також залишають і спеціа­лізовану літературу - хімія, фізика, спортивна, сільське господарство - аналогів якої українською поки що немає. Проте, вона має цінність. Тому тут бібліотекарям також потріб­но проробити великий обсяг роботи, аби всі книги перегля­нути на актуальність та виясни­ти, чи потрібно її вилучати, адже вона ворожості в собі не несе, хоч і написана російською мовою.

Нагадаємо, що 5 травня у Міністерстві куль­тури та інформаційної політики оголосили, що з українських бібліотек вилучать російську пропа­гандистську літературу. Планується, що замість російських книжок бібліотечні полиці наповнить якісна українськомовна література та книги українських видавництв. Тому цей процес нині невпинно триває, адже в Незалежній Україні не місце літературі ворога.

8 липня 2022 р. газета "Зоря"

Знайомство з новою книгою

З початком повномасштабної війни російського агресора проти України ми, як ніколи, усвідомили важливість і необхідність рід­ної мови та рідного слова для підтримки у боротьбі з агресором та збереження своєї ідентичності, рівноваги та душевного спо­кою. Книга пройшла тисячоліття історії і не раз доводила свою значущість та актуальність в час трагедій і потрясінь. Потреба в книзі виникла навіть в тих, хто до війни користувався іншими інформаційними джерелами. За друкованим словом - Книгою потягнулись старі і малі, вимушені переселенці і студентство, молоді батьки та люди середнього віку. Благо, нашій книгозбірні є що запропонувати найвибагливішому читачеві На затишному квітучому подвір'ї Монастирищенської пу­блічної бібліотеки для наших відвідувачів була зорганізована бібліотечна альтанка: «Знайомство з новою книгою». На ви­ставці була представлена сучасна українська книга, перекла­ди кращих зарубіжних письменників, книги про сьогодення та історію України, мотиваційна та література з психології. Мета заходу - продемонструвати багатство і різноманіття нашого книжкового фонду, зацікавити користувачів літературою з ін­ших галузей знань, познайомити молодих батьків, які охоче водять дітей в дитячу бібліотеку, з пропозицією для їх вікової категорії, адже лише власним прикладом ми можемо заціка­вити та виховати в дітей культуру й звичку читати.

У кожного автора є свій читач, а у кожного читача - свій ав­тор. Так, це та сама хвиля, на якій світ збирає споріднені душі. Може саме тому навіть у наш цифровий, технологічний і бу­ремний вік ми так вперто і наполегливо шукаємо слово? Те, що дозволить зрозуміти себе і світ, висловити думки і бути почутими? Пізнавайте світ через книгу! Навіть, якщо це ху­дожній твір чи книга про звичаї, побут, захоплення, психоло­гію, кулінарію, найкрасивіші місця планети, природу - все це додасть нових барв в життя, стимулюватиме інтерес, вселить надію - того, чого ми всі зараз потребуємо.

Приходьте до бібліотеки, читайте, знаходьте розраду та під­тримку в цей складний для нас час! Тримаймося разом! Все буде Україна!

1 липня 2022р. газета "Зоря"

Відбулися урочистості з нагоди Дня Конституції

У вівторок, 28 червня, в читальному залі Монастирищенської пу­блічної бібліотеки відбулось засідання круглого столу «Конститу­ція України - основний закон держави», приурочене 26-й річниці Конституції України. Конституція України визнає людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю і декларує та гарантує найширший перелік прав та свобод лю­дини і громадянина. Вона всебічно визначає статус українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні. Однак, нам не слід забувати, що конституційні норми, якими б пе­редовими і демократичними не були, самі по собі не змінять життя на краще. Для цього нам усім потрібно підвищувати власну відпо­відальність, самовіддано працювати заради розвитку України як цивілізованої європейської держави.

Захід, присвячений річниці Конституції України, майстерно зорганізований публічною бібліотекою, відкрила завідуюча відділом обслуговування Оксана Мартиш, яка нагадала присутнім історію Конституції та символіку нашої держави, презентувала серію із тридцяти книг нашої незалежності бібліотекар Лариса Мішечко, про права дітей під час війни і обслуговування дітей переселенців роз­повіла завідуюча відділом обслуговування дітей Олена Матюшко. До присутніх у залі звернулася заступник міського голови Зоряна Заворотна, щиросердно привітала зі святом, побажала всім укра­їнцям міцного здоров'я, миру та головне - перемоги. Зоряна Воло­димирівна розповіла про допомогу переселенцям та ЗСУ з перших днів війни, до неї долучилися інші спеціалісти структурних підроз­ділів міської ради, а також спеціаліст з бюро безоплатної правової допомоги Ірина Пархомець і волонтер з Києва Світлана Саламатіна-Коваленко. Учасники заходу мали можливість поспілкуватися, поділитися наболілим. На завершення засідання, щемку поезію про війну зачитала наша землячка - поетеса Марина Калінчук.

   В цей знаменний для українців день також відбулося покладан­ня квітів біля погруддя Т.Г. Шевченка за участі міського голови Олександра Тищенка, заступників міського голови Олега Недого­ди та Зоряни Заворотної, секретаря міської ради Наталії Шамрай, депутата міської ради Олександра Бойка.

Окрім того, пам'ятні квіти були покладені до меморіальних до-шок одному із ініціаторів Народного Руху України Анатолію Лупи-носу (с.Сатанівка), засновнику і І митрополиту Української право­славної автокефальної церкви Василю Липківському (с.Попудня), митрополиту Української автокефальної православної церкви Миколі Борецькому (с.Сарни).

1 липня 2022р. газета "Зоря"

Книжка заспокоює та переносить у чарівний світ незвіданого

Із початком повномасштабного вторгнен­ня ми всі постійно перевіряємо стрічку новин. Але зараз дуже важливо відволі­катись, зокрема на читання книжок. Адже нація, яка читає навіть у часи війни - не­переможна. Книга - це теж зброя! Кожен четвертий українець нині був вимушений покинути свій дім. В цей нелегкий час наша громада прихистила біженців, переселен­ців з окупованих територій, населених пунктів, які опинились в зоні бойових дій...

Щоб хоч якось відволіктись від реалій сьогодення рекомендуємо зайняти свій час моментами зна­йомства з новими книгами, інфор­мацією про свої уподобання, хобі, ознайомитись з інформацією про місцевість, в якій ви облаштувались, разом з дітьми здійснювати прогулянки до бібліотеки. Адже не лише для жителів нашої громади, а й для вимушено переміщених українців Монастирищенська пу­блічна бібліотека та бібліотека для дітей пропонують такі послуги:

-  Провести вільний час у бібліотечно­му просторі;

-  Ознайомитись з найкращими зразка­ми української, світової та краєзнавчої літератури;

-  Періодичними виданнями для дорос­лих та дітей;

-  Безкоштовно скористатись Інтернет-центром та Wi-Fi;

-  Взяти участь в масових заходах та майстер-класах;

-  За наявності паспорта та адреси місця проживання в нашому місті, запи­сатись до бібліотеки та брати книги до­дому, як для себе так і для дітей.

Отож, дорогі маленькі читачі Монастирищини, а також дітки вимушено пере­міщених українців, незважаючи на важкі обставини в країні, привітні бібліотекарі дитячої бібліотеки запрошують вас завіта­ти до книгозбірні нашої громади та обрати книги до душі. Пропонуємо увазі наших наймолодших читачів вкотре поринути у казковий світ дитинства та фантазії, у чарівний світ казок, повістей, оповідань...

А для любителів нового та незвіданого нещодавно ди­тяча бібліотека поповнила­ся новими надзвичайно ці­кавими книгами для дітей. Та найбільшою популяр­ністю користуються книги від Українського інституту книги. Тут вам запропону­ють твори: Ніколая Ренгера, Наталі! Щерби, Йоанни Яґелло, Жоріс Шамблен, Ніни Фіалко, Галини Ткачук, Астрід Лінгрен, Лесі Вороніної, Девіда Вольямса, Кріса Рідделла, Лариси Ніцой, Дельпорте Пейо та багато-багато інших творів різних авторів. Тому що кожна дитяча книга - це світ із незвичайними персонажами, яскравими картинками та добрими емоціями. Кни­ги розвивають мовлення малюка та його емоційність, спонукають допитливість, відкривають цілий світ. А чого ще можуть навчити книги наших дітлахів? Звісно - фантазувати, перемагати свої страхи, співпереживати та співчувати, знаходити інформацію, умінню спілкуватися.

Пам'ятайте, що в дитячій бібліотеці знаходиться неймовірна кількість книжок найрізноманітніших жанрів! Це спонукає дітлахів до всебічного розвитку. І нам для цього навіть не потрібно робити нічого особливого - просто частіше брати в руки книгу, зручніше вмоститися з дитиною та вирушити у чарівну подорож сторінками...

А на сайтах для дітей також можете діз­натися багато нового та цікавого. Ось ча­стина з них:

http://levko.info/ Дитячий сайт «Левко» пропонує ігри, комікси, розмальовки, кон­курси, аудіо та відео, цікаві лінки тощо.

http://abetka.ukriife.org/ Кращі зразки творчості для дітей - абетки, казки, читанки, приказки, загадки, скоромовки, лічил­ки, усмішки. І, звичайно, ігри.

http://www.sonyashnik.com/ Сайт-для дітей «Соняшник» дає можливість спілкуватись та знайомитись з ровесниками, дивитись мультфільми, слухати  та читати казки й веселі історії, розв'язувати головоломки, фати в ігри, брати участь у різноманіт­них конкурсах.

http://slovogray.narod.ru/ Літера­турний сайт Ігоря Січовика «Словограй» - це дитячі вірші, ігри, оповідання, казки, загадки, ско­ромовки, каламбури, дражнилки, а також повісті, сатира та гумор.

http://kazky.org.ua/ Сайт «Укра­їнська казка» запрошує тебе, любий читачу, відвідати чарівний і незвичайний світ казки. 

http://zagadki.org.ua/ «Загадки для кмітливих» - тут ви знайдете дитячі загадки, загадки-жарти, загадки на логі­ку, математичні та авторські, словесні та смішні, малюнки - загадки, обман зору, ребуси та інші.

http://feya.net.ua/ Сайт українських пе­ріодичних видань для дітей від 2 до 15 років. "Велика дитяча газета" та журнали "Мамине сонечко", "Маленька Фея та сім гномів", "Пригоди" - всеукраїнські видання для дітей від 2 до 15 років.

http://www.skazochki.narod.ru/index_ flash.html Чудові дитячі мультфільми.

http://www.chytanka.corn.ua/ Читанка (дитяча онлайн-бібліотека).

29 квітня 2022р. газета "Зоря"

2021 рік

Відбулося святкове засідання з нагоди 5-ї річниці літературного об’єднання «За покликом душі»

В п'ятницю, 24 грудня, в читальній залі Монастирищенської публічної бібліотеки відбулося святкове засідання з нагоди 5-ї річниці Літера­турного об'єднання «За покликом душі».

 На святкове зібрання до літераторів завітали заступник міського голови Зоряна Заворотна, місцевий підприємець і меценат Олег Яровий, дружина міського голови Людмила Тищенко-Гості привітали митців з ювілеєм і початком новорічно-різдвяних свят, побажали здійснення найзаповітніших мрій, творчого натхнення, здоров'я та миру.

 Зоряна Заворотна від імені міського голови Олександра Тищенка пе­редала літераторам со­лодкий презент і з нагоди 5-ї річниці Літературного об'єднання «За покликом душі» вручила Грамо­ту Монастирищенської міської ради за безпе­рервний творчий пошук, популяризацію поезії, активну участь у культурному житті громади.

Під час засідання літератори підвели підсумки своєї діяльності, обговорили плани на майбутнє та за доброю традицією продекламували свої найкращі твори. Також в рамках свята відбулася авторська зустріч з київською поетесою Олесею Григор'євою.

  Атмосфера заходу була легкою, невимуше­ною та надихаючою.

31 грудня 2021 рік  газета "Зоря", автор Лілія Клименко

24 грудня в читальному залі Монастирищенської публічної бібліотеки відбулася подвійна подія: святкове засідання з нагоди 5-ї річниці літературного об'єднання «За покликом душі» та творчий вечір із київською поетесою Олесею Григор'евою й автором і виконавицею пісень Мариною Тюнькіною

   Зустріч відбулася за сприяння та підтримки підприємця Оле­га Ярового та волонтерської діяльності Олександри Тюнькіної. У вітальному слові Олег Яровий зазначив, що сподівається — це не останнє спільне зібрання. Адже є бажання долучати укра­їнських митців до спілкування з талантами Монастирищини та поціновувачами мистецтва.  Привітати із подією присутніх прибула помічник міського голови Зоряна Заворотна, яка, від імені міського

голови Олександра Тищенка, передала літераторам солодкий презент та вручила гра­моту Монастирищенської міської ради за безперервний творчий пошук, популяризацію поезії, активну участь у культурному житті Монастирищенської міської територіальної громади та з нагоди 5-ї річниці створення літературного об'єднання «За покликом ду­ші». Від імені громади й поціновувачів поезії, привітала присутніх з прийдешніми святами та побажала поетам здоров'я Людмила Тищенко, а від імені бібліотекарів - бібліограф книгозбірні Галина Тимошенко.

 Нагадаємо, об'єднання було створене 2016 року за ініціативи ди­ректора КЗ «Монастирищенський районний краєзнавчий музей» Катерини Бульби та заступника керівника ЦКД Тетяни Бондарчук. Нині в його лавах налічується 32 особи. А осередком для зібрання традиційно є Монастирищенська публічна бібліотека. Бо, як зазначила голова об'єднання Катерина Бульба: «Бібліотека - наш родинний дім. Колектив якої ініціює та організовує різноманітні події, а ми (літературне об'єднання — прим, авт.) їх підхоплюємо». Також під час засідання Катерина Бульба підвела підсумки діяльно­сті товариства, окреслила частково плани на майбутнє та подякува­ла організаторам, відділу культури та туризму, Публічній бібліотеці, гостям та всім шанувальникам поетичного слова. Запрошена гостя Олеся Григор'єва (на фото 2) презентувала ав­торську збірку поезій «Невідворотність», до якої увійшли вірші на соціальні, філософські теми, любовна лірика тощо. Чому виникла ідея саме так назвати свою збірку, автор коментує: «Для мене слово невідворотність - об'ємне. І кожен може вкласти в нього свій сенс». Насамкінець зустрічі, Олеся Григор'єва презентувала усім бажаю­чим примірник своєї збірки з іменним автографом, три екземпля­ри отримала в дарунок і Публічна бібліотека. Завершилося дійство спільною фотосесією.

30 грудня 2021 рік газета "Алекс", Автор: Марина Туманова.

30 жовтня в читальній залі Публічної бібліотеки міста відбулася товариська зустріч між командами Монастирищенської та Жашківської ТГ з шахів

    Змагання були зініційовані та зорганізовані головою Феде­рації із шахів Монастирищенської громади Олегом Яровим. Зазначимо, це - перша матчева зустріч між командами тери­торіальних громад, де Монастирищина стала стороною, що приймає шахістів.

   Привітати учасників із спортивною подією завітали: заступник міського голови Олег Недогода та начальник відділу культури і туризму Юрій Кудін. А Олег Яровий зазначив, що змагатися сьогодні команди будуть за символічний перехідний кубок. Переможець турніру визначався за кількістю набраних очок. До складу команди Жашківської ТГ увійшло 8 гравців: Леонід Бзік, Віктор Гуменюк, Кіра Дробот, Леонід Душенівський, Анастасія Завертана, Сергій Нагорний, Леонід Шовковський, на чолі з керівником шахового гуртка дитячо-юнацького клубу фізичної підготовки при відділі освіти Жашківської ТГ Сергієм Дроботом. Основний склад команди господарів: Олександр Полонський, Григорій Кочерга, Микола Мішук, Іван Мельник, Михайло Підчасюк, Олег Яровий, Микола Фурта та в резерві: Владислав Безелюк, Максим Остропольський, Олексій Голуб — вихованці шахового гуртка при Будинку дитячо-юнацької творчості. Зазначимо, що наймолодший учасник турніру – 10-річна Анастасія Завертана, учениця 5-класу, склала гідну конкуренцію маститим гравцям і навіть здобула перемогу у 3-х партіях. Суддями товариської зустрічі стали: Михайло Кудин, керівник гуртка «Шахи» при БДЮТ, а паралельно й голова суддівської колегії Федерації шахів Монастирищенської громади, та Сергій Дробот. В ході напруженого змагання, що тривало кілька годин, перемо­гу здобула команда Жашківської ТГ. Окрім перехідного кубку, всі учасники - гості отримали в подарунок книгу Олександра Демарьова «Виховання шахами, чого мене навчили діти». По закінченню змагань, учасники зустрічі зробили спільне фото.

4 листопада 2021 рік газета  "Алекс", Марина Туманова

96-річний письменник із Лукашівки Федір Бойко потішив дитячу аудиторію

Монастирищини новою книгою «Мудригелики та сміхульки від дідуся та бабульки»

     Для кожної людини рідний край цікавий саме тому, що він до болю рідний. Він - частка рідної

душі, яку кожна людина зберігає протягом усього життя. Таким рідним краєм для 96-річного

письменни­ка - земляка Федора Максимовича Бойка є Лукашівка. Федір Максимович - автор

цілого ряду книг про рідне село, дорогих серцю земляків. Любить Федір Максимович писати

книги для дітей. Нещодавно (вийшла у світ нова книга для дітей - збірка  загадок для хлопчиків

та дівчаток «Мудри­гелики та сміхульки від дідуся та бабуль­ки».

 Дуже цікава та захоплююча книга на 46 сторінок, яку діти будуть читати із великою насолодою.

Віддрукована збірка в м.Ужгород. її виходом у світ автор завдячує сім'ї Котлярових. За доброю

традицією, письменник завжди дарує свої нові шедеври бібліотекам нашого краю. Подарував

Федір Бойко свою нову книгу бібліотекам і цього разу. Тож бібліотечні працівники щиро дякують

Федору Бойку за безцінний подарунок та бажають автору міцного здоров'я, сил, натхнення на

многії літа. А усім поціновувачам друкованого слова радимо взяти до прочитання для своїх діток

у бібліотеці нову книгу геніального письменника.

4 листопада 2021 рік газета "Алекс",  Людмила Пір’ян завідувачка організаційно-методичним відділом

Відбувся семінар бібліотечних працівників

В читальній залі Монастирищенськоі публічної бібліотеки 22 жовтня відбувся семінар бібліотечних працівників на тему: «Робота з діть­ми, юнацтвом, молоддю у сучасному форматі: поєднуємо зусилля, примножуємо можливості».

Відкрила семінар директор публічної бібліотеки Валентина Григораш і розповіла, що сучасна бібліотека - це справжній інфор­маційний простір.

Завідувачка організаційно-методичним відділом Людмила Пір'ян розповіла про інтерактивні форми і методи масової роботи. З бібліо­течною інноватикою у розвитку та підтримці дитячого читання познайомила завідувачка відділом бібліотеки для дітей Олена Матюшко. Бібліотекар публічної бібліотеки Юлія Стецюк зупинилась на питанні: «Актуальні питання фор­мування бібліотечного ресурсу для користувачів юнацького віку та молоді». Методичні поради по краєзнавчій роботі надала бібліограф Галина Тимошенко та провела огляд літератури «Ві­домі постаті рідного краю». Про можливості Інтернету в практиці обслуговування користувачів роз­повіла бібліотекар Надія Павлюк. Консультації по списанню зношеної літератури, написанню ак­тів надала бібліотекар Наталя Грицай. Також бібліотекарі бібліотек-філій обмінялися досвідом: «Я роблю це так... Бібліотека у світі інновацій».

29 жовтня 2021 рік газета "Зоря",  Джерело Монастирищенська публічна бібліотека.

До Дня захисників та захисниць України відбувся Чемпіонат Монастирищенської громади з шахів

15 жовтня в публічній бібліотеці відбувся Чемпіонат Монастирищенської громади з шахів, присвячений Дню захис­ників та захисниць України, за участі та підтримки Голови Фе­дерації з шахів Монастирищенської громади Олега Ярового. Родзинкою Чемпіонату була презентація книги «Виховання шахами або чого мене навчили діти», автором Олександром Демарьовим, знаного на Монастирищині шахіста, який зараз живе та працює в Києві.

     З цікавістю слухали учасники спортивних змагань розповідь про історію написання книги, яка безумовно буде цікавою для дітей та їх батьків. Пан Олександр в минулому активний чи­тач нашої бібліотеки, з-під пера якого вийшла і художня книга «Зранку до вечора», з метою сприяння залучення дітей та молоді до улюбленої гри подарував Монастирищенській публіч­ній бібліотеці 20 примірників своєї книги.

А потім почалась велика Гра. Грали по трьох вікових групах: діти, юніори та дорослі. Після напружених баталій серед дітей перемогу отримали: А. Пачесюк   А. Благід та Д. Івасик

Серед юніорів перемогли: В. Базелюк, М. Остропольський, В. Дерев'янко.

   Серед дорослих перемогу в Чемпіонаті здобув О. Полонський, а друге місце розділили між собою М. Фурта та Г. Ко­черга.

   Тож вітаємо переможців, які отримали Грамоти та медалі, та чекаємо на нові зустрічі!

22 жовтня 2021 рік газета  "Зоря", Джерело Монастирищенська Публічна Бібліотека.

Натхнення черпаємо з книжок

Наприкінці вересня осінь дарує нам золото листопаду, різнобарв'я жоржин і своє неповторне свято - Всеукраїнський день бібліотек, яке відзначається в Україні ЗО вересня уже двадцять три роки. До Всеукраїнського Дня бібліотек в Монастирищенській публічній бібліотеці відбулось свято «Натхнення черпаємо з книжок», на який зібрались бібліотекарі громади, керівники, меценати. Привітали зі святом працівників бібліотечної галузі за­ступник міського голови Зоряна Заворотна, начальник відділу культури та туризму Юрій Кудін, місцевий підприємець Олег Яровий, директор бібліотеки Валентина Григораш. Гості зазначили, що діяльність бібліотечних установ нашої громади - багато­гранна, а праця бібліотекарів - клопітка, складна і надзвичайно потрібна. За професіона­лізм та плідну сумлінну працю в напрямку розвитку бібліотечної справи громади колектив працівників Монастирищенської публічної бібліотеки відзначено грамотою міської ради та | грошовим подарунком. А найсумлінніших працівників бібліотек - грамотами та подяками.

В цей святковий день було передано комп'ютерне обладнання для сільських бібліотек-фі-1 лій, які Монастирищенська громада одна із перших отримала завдяки проекту «Дія. Цифро­ва освіта». Тож, бібліотеки на селі потроху осучаснюються, зокрема, усі філії мають доступ | до мережі Інтернет, що дає можливість закладам відповідати реаліям сьогодення. Забезпе­чення бібліотек технікою - це реальний крок до масштабного перетворення бібліотек по всій країні на сучасні хаби цифрової освіти. Коли бібліотеки матимуть комп'ютерну техніку, вони зможуть стати популярною і корисною локацією для місцевих мешканців. У бібліотеках-хабах цифрової освіти можна отримати безкош­товний доступ до порталу «Дія. Цифрова освіта», де вже розміщується більше 50 освітніх серіалів із цифрової грамотності - від оплати комуналки та отримання базових цифрових навичок до протидії домашньому насильству та навчанню держслужбовців.

Найкращим подарунком до свята став капітальний ремонт східців центрального входу до бібліотеки. Щиро дякуємо за сприяння, допо­могу, розуміння та фінансування цього проекту голові міста Олександру Тищенку та підприємцю Олегу Яровому.

З нагоди свята для працівників бібліотечної галузі линули музичні вітання від Монастирищенського центру культури та дозвілля, багаторічного читача книгозбірні  Анатолія Мельника, вітали бібліотекарів зі святом наші партнери: вчителі та учні ліцею «Ерудит» спаралізовано? школи №5. професійного ліцею, центру соціальних служб міської ради, читачі бібліотеки. Ми щиро дякуємо їм за вітання, підтримку та співпрацю.

Наразі передаємо вітання всім ветеранам бібліотечної справи, хто присвятив цій нелегкій праці все своє життя, хто багато років тому прийшов до бібліотеки, в ній залишився і знайшов своє покликання. Шлемо їм щирі вітання та побажання. Тож бажаємо вам, шановні бі­бліотекарі, творчої наснаги, міцного здоров'я, натхнення, радості, щастя, добра і нових успіхів у вашій благородній просвітницькій справі. Хай з вами завжди буде Віра, Надія, Любов і Мудрість!

 8 жовтня 2021 рік газета "Зоря",  Джерело Монастирищенська публічна бібліотека.

Вічний вогонь партизанської слави

22 вересня в Україні відзначали День партизанської слави. Це свято вшанування подвигу партизанів і підпільників у період Другої світової війни. Дії партизанських загонів та під­пільних організацій у роки Другої світової війни нанесли непоправні втрати боєздатності противника та наблизили перемогу над фашистами та їхніми союзниками. Перші загони партизанів з'явились в Україні восени 1941 року. Супротив мирного населення окупацій­ному режиму був реакцією на нещадний терор, масові вбивства, геноцид єврейського на­селення, вивезення молоді до Німеччини на примусові роботи. З метою вшанування пам'яті наших земляків, що полягли у нерівній боротьбі з нацистами в буремні роки Другої світової війни, на території нашої громади відбулось покладання квітів до пам'ятників партизан-підпільників у Поперечному Яру в Монастирищі та у селі Бубельня. Заходи відбулися за участі міського голови Олександра ТИЩЕНКА, його заступників, ке­рівників структурних підрозділів міської ради, депутатів і громадськості. Хвилиною мовчання вшанували пам'ять полеглих партизанів та підпільників, котрі загинули у Другій світовій війні.

Також з нагоди увічнення всенародної боротьби та вшанування подвигу партизанів і підпільників у роки Другої світової війни у цей день в читальній залі Монастирищенської публічної бібліотеки для груп №260 та №262 здобувачів освіти Монастирищенського про­фесійного ліцею була проведена історична година «Вони наближали перемогу». Цікавий та змістовний захід провели голова міської організації ветеранів війни та праці Василь МАМАЛИҐА та бібліограф публічної бібліотеки Галина ТИМОШЕНКО.

Для юних ліцеїстів і їх викладачів бібліограф Галина Михайлівна розповіла про станов­лення партизанського руху на Черкащині. Зокрема розповідалося про партизан нашого краю. Серед яких згадували наймолодшого партизана-героя з Лукашівки - Льоню Стратієвського. В свою чергу Василь Михайлович доповнив розповідь Галини Тимошенко ціка­вими фактами з життя партизана Івана Калашника, котрий був родом з нашого краю, та розповів про діяльність партизан на території Монастирищини. А також у читальній залі книгозбірні експонувалася книжкова виставка «Шляхами пам'яті». Де кожен бажаючий мав змогу ознайомитися з історичними постатями нашого краю, його героями.

Саме в роки війни монастирищани активно включалися до боротьби з нацистськими за­гарбниками. Серед молоді створювалися осередки незадоволених «новим порядком», які пізніше переросли в підпільно-партизанські групи. Отож, День партизанської слави - це свято людей сильних духом, які активно брали участь у визвольній боротьбі проти гітлерів­ських загарбників. Це - державне визнання внеску народних месників у велику Перемогу над нацизмом, відновлення історичної справедливості щодо масової участі українського народу у визвольній боротьбі проти гітлерівської навали. Це - свято людей сильних духом і з чистою совістю, які не шкодували життя для перемоги над ненависним ворогом.

Подібні заходи - це данина нашої поваги до тих, хто в суворий воєнний час боровся з фа­шистськими окупантами в глибокому тилу ворога. Адже самовіддана пожертва, подвиги пар­тизанів та підпільників назавжди будуть для кожного з нас прикладом патріотизму, незлам­ного духу та безмежної любові до України. Низький уклін героям і щира подяка за Перемогу!

1 жовтня 2021 рік газета  "Зоря", Лілія Клименко.

На Монастирищині, за ініціативи міського голови Олександра Тищенка та фінансової підтримки мецената Олега Ярового, відбувся шаховий турнір 

  Шахи - гра поза часом! І це- істина, в якій у неділю, 26 верес­ня, переконалися учасники, організатори та гості шахового турніру, зорганізованого за ініціативи міського голови Олек­сандра Тищенка та за фінансової підтримки мецената Олега Ярового, що відбувся в читальній залі Публічної бібліотеки. Суддею турніру став керівник гуртка «Шахи» БДЮТ Миха­йло Кудин. В межах урочистого відкриття спортивного дійства, учасників та гостей привітали міський голова Олександр Тищенко, підприємець, меценат Олег Яровий, нача­льник відділу культури та туризму Юрій Кудін, директор Публічної бібліотеки Валентина Григораш, голова шахового бібліотечного клубу «Ферзь» Людмила Пір'ян, суддя турніру Михайло Кудин та ветеран спорту, відомий в краї шахіст Іван Мельник.

  - Низько схиляю голову перед ветеранами шахового спорту Мо­настирищини, які десятки років популяризують шахове мистецтво серед молоді та виховали не одне покоління шахістів, - сказав місь­кий голова Олександр Тищенко. - Сьогодні щиро вдячний Олегу Яровому за те, що докладає максимум зусиль, аби прищепити лю­бов дітям та молоді до цієї прекрасної гри.

   - Для мене особисто, шахи - це найбільш інтелектуальна гра, шедевр людської думки, реалізований в настільній грі, - заува­жив Олег Яровий, провівши ще й короткий екскурс в історію за­родження шахів. - Ви уявіть собі, що у шахах є комбінацій стільки, що вимірюється числом 10 у 28-й степені! Це — безкінечна гра: високоінтелектуальна, захоплююча та розвиваюча. Тому я вдячний колективу Публічної бібліотеки за прекрасну організацію турніру та можливість його учасникам відчути дух лідерства.

  - Ще є у наших дівчат та хлопців, залюблених у гру в шахи, порох у порохівницях, - сказав ветеран спорту Іван Мельник, який виростив не одне покоління шахістів та пригадав історію розвитку цього спорту в краї й назвав імена поціновувачів і чемпіонів Монастирищини з шахів різних років та на різних рівнях (Іван Кутинський, Петро Сніцар, Мішук Микола, Олександр Полонський, Григорій Кочерга, Михайло Бегерський, Віталій Кочерга...

Шахісти серед молоді: Олександр Демарьов, Володимир Семерунь, Ярослав Яровий, Михайло Підчасюк та багато інших) й висловив сподівання до міського голови Олександра Тищенка, що шаховий клуб процвітатиме на базі Публічної бібліотеки та матиме оплачувану посаду для можливості організації та проведення ана­логічних турнірів.

  Хвилиною мовчання вшанували шахістів краю, кого вже немає серед живих. Головно - згадали Василя Пір'яна, який передчасно пішов із життя 2 роки тому, але увійшов у історію шахового мистецт­ва Монастирищини тим, що 4 роки назад саме з його легкої руки був започаткований на базі Публічної бібліотеки шаховий клуб «Ферзь», який успішно функціонує і нині. Гарну справу чоловіка продовжила його дружина Людмила Пір'ян. Отже, модератором спортивного свята та автором книжкової виставки «ШАХИ: НАУКА, МИСТЕЦТВО, СПОРТ» став колектив Монастирищенської публічної бібліотеки, на чолі з Валентиною Григораш. До змагань долучилося 18 учасників: 7-ро дітей, 5-ро представників юніорів та 6-ро дорослих. Зустрічі між суперниками проходили за круговою системою, тому всі учасники окреслених ві­кових категорій мали змогу зіграти один з одним. За результатами непростих і подекуди напружених та не менш цікавих поєдинків, визначено переможців. Всі учасники нагород­жені грамотами та грошовими преміями, а переможці діти та юніори ще й золотими, срібними і бронзовими медалями. При­зовий фонд, усі витрати для організації турніру на себе повністю перебрав – Олег Яровий. Отже, першість серед дітей посів наймолод­ший учасник турніру Артем Благіда (7 років), 2 місце - 13-річна Валерія Ясінська, 3-тє-Денис Дорош. До слова, Артема у турнірі прийшла підтримати вся сім'я: тато Олександр, мама Юлія та молод­ша сестричка. Батьки нам розповіли, що пристрасть у сина до шахів з'явилася ще з 4-х років. Початкові навики здобував під час гри з татком. А вже два роки відвідує гурток із шахів при БДЮТ. І навіть легко перемагає татка. Тренер хлопчика Михайло Кудин зізнається, що хлопчик має великий потенціал, тому слід наполегливо та впер­то тренуватися й далі.

     Серед юніорів першість здобув Максим Остропольський, II - Ан­дрій Магдичанський та III - Владислав Безелюк. Серед дорослих першість у турнірі посів Микола Мішук, II - Григорій Кочерга та III - Володимир Семерунь.

      І учасники свята, і самі організатори залишилися під яскравими враженням від турніру та вже з нетерпінням очікують наступної зустрічі для приємного дозвілля та інтелектуального задоволення. Далі буде...

 30 вересня 2021 рік газета  «Алексу»,  Софія Квітка. 

Мандрівка стежками слов’янської писемності та культури

В вас мудрість вічна і любов жива...

А хтось же вас народжував, слова,

Хтось ті суцвіття звуків винаходив,

Що стали потім мовами народів.

                              Станіслав Тельнюк

Писемність, мова – то є душа кожної нації, її найцінніший скарб. В мові – наша давня й нова культура, ознака нашого національного визнання. Виникнення письма має надзвичай­но важливе значення в історії будь-якого народу. Це одне з найістотніших знарядь культури, яке у просторі та часі розши­рює функціонування мови. 

   Щорічно 24 травня всі слов'янські країни вшановують пам'ять святих рівноапостольних Кирила та Мефодія - слов'янських про­світителів та провідників християнства. Кирило та Мефодій наро­дились у м. Солунь (нині Салоніки, Греція) в сім'ї воєначальника. Кирило створив слов'янську абетку на основі грецької, яку суттєво змінив, щоб передати слов'янську звукову систему. Така абетка отримала назву «кирилиця». Одночасно зі створенням абетки брати працювали над перекладом зі старогрецької мови на ста­рослов'янську Євангелія та Псалтиря. Загалом Кирило й Мефодій переклали значну кількість книг, що стало передумовою започаткування слов'янських літературних мов і книжкової справи. Най­давнішою точно датованою кириличною книгою - є давньоруське Остромирове Євангеліє (1057). На основі кирилиці створені абет­ки слов'янських мов: української, білоруської, російської, болгар­ської, македонської, сербської, чорногорської.

    В Монастирищенській публічній бібліотеці з цієї нагоди представ­лені виставки книг в юнацькому абонементі та дитячій бібліотеці, де кожен бажаючий може ознайомитись з матеріалами, пов'язаними з внеском солунських братів у становленні писемності та культури слов'янської мови. Складно уявити сучасне життя без писемності та друкарства, і добре, що досвід минулих поколінь, найкращих думок, відкрит­тів, почуттів - все це зберігається в книгах. А слов'янські народи, маючи свою писемність, отримали змогу творити свою літерату­ру, фіксувати письмово закони, що, зокрема, було важливим для розвитку державності Тому той великий подвиг, який здійснили першопрохідці у справі писемності та культури, назавжди зали­шиться неперевершеним для всіх сучасних і майбутніх поколінь. Утверджуймо імідж високоосвіченої української нації та плекаймо неоціненний скарб - нашу мову. Адже лише любов до власної історії, примноження культурної спадщини свого народу - є осно­вами морального та духовного розвитку суспільства.

28 травня 2021 рік газета "Зоря", Юлія Добровецька 

Нові надходження в бібліотеку від Українського інституту книги

    Ознака того, що держава для людей - це надходження нових книжок у бібліотеки. Бо в різні періоди історії однією з важливих функцій держави було забезпечити доступ до інформації всім громадянам незалежно від статків, посад, віросповідання, віку. Колись це була лише друкована книжка, сьогодні ще й Інтернет, комунікація, дозвілля, інформація і так само паперова книжка. Адже держава тоді силь­на, коли її громадяни освічені, культурні, здатні мислити, творити, бо мають доступ до інформації, можливість розвитку, навчання впродовж життя.

      На виконання Наказу Міністерства культури та інформаційної політики України про затвердження переліку книг, в рамках державної Програми поповнення бібліотечних фондів від Українського інсти­туту книги Монастирищенська публічна бібліотека отримала 827 примірників книг: 510 дитячих і під­літкових книжок різної тематики та 317 примірників книг для дорослих. Нагадуємо, що цю можливість наша бібліотека отримала за свою активну просвітницьку діяльність, популяризацію читання, адже для участі в Програмі було обрано із 15,5 тис. діючих лише 603 бібліотеки з усієї України. Це наша спільна перемога! Книги, які надійшли - це нові твори сучасних українських письменників, україно­мовні переклади зарубіжних письменників, нон-фікшн і галузева література. Щойно книги пройдуть обробку у відділі комплектування та стануть повноправними «мешканцями» бібліотечних полиць, можна буде повною мірою насолодитися знайомством з цими прекрасними виданнями. Ми обов'яз­ково повідомимо про це окремо. Ці книги можна впізнати по спеціальній наліпці - фірмовому знаку Українського інституту книги.

Щиро дякуємо Українському інституту книги за надану можливість і чудові видання для наших чи­тачів. Сподіваємось, ця новина порадує палких шанувальників літературного слова, а кожна книжка знайде свого читача. Адже нова книга - це завжди подія та нове знайомство.

  Тож, шановні жителі громади, запрошуємо до Монастирищенської публічної бібліотеки!

Газета "Зоря" 12 лютого 2021 року. 

2020 рік

Родина єднає коріння святі

Травень, гаптований солов'їним співом, приносить невимовно щемливі свята —свято Матері, сім'ї, родини.

Життя людини на землі починається з батька і матері. Перший наш зв'язок зі звітом — через дотик та усмішку мами і тата. Перші уявлення про себе та іншого, про свою цінність, безпеку та розвиток — через батьків та завдяки батькам. Перший досвід добра, доброти, добро­зичливості — від батьків.

У другу неділю травня людство вшано­вує жінку: жінку-матір, жінку-світоч, жінку-берегиню життя на землі. У всіх народів, в усі віки жінка-мати була охоронницею, добрим ангелом домашнього вогнища. Вона — корінь життя, та квітка, пломінь якої ніколи не в'яне, а розквітає з плином літ усе дужче і дужче.

Мабуть, немає нічого дорожчого для людини, як рідний дім. Саме у рідній домівці черпаємо любов, добро, тепло і ніжність від найдорожчих людей—батька і матері. Адже народ і людство почи­нається з первинного соціального осе­редку сім'ї — від батька і матері. Це закон вічності. Материнство і батьківство були і залишаються наріжним каменем існу­вання людства. Це два крила, два крила кожної людини. Повага до батьків — в основі загальнолюдської моралі. Божа заповідь: шануй батька свого та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дав тобі. Наше дитинство починається з матері. Кожне її слово, мудрі поради, добрі слова, добрі діла — то книга життя, з якою вирушаємо в далекі світи. Усі стежки- дороги, пройдені в житті — перетинаються з першою стежиною. А на ній — одвічний голос материнської душі і батьківського серця. З надією і сподіваннями мати завжди вчила жити по-божому, дарувала своїй дитині в дорогу вишиті рушник і сорочку-вишиванку, як обереги, як свою материнську любов, що збереже і за­хистить своїх дітей у далеких дорогах життя. Для нашого Великого Кобзаря Тараса Шевченка не було кращого об­разу на світі , ніж мати із дитятком на руках. Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Леся Українка завдячували своєю лю­бов'ю до рідного слова своїм матерям.

Від Тараса Шевченка до «Слова про рідну матір» Максима Рильського, «Пісні про рушник» Андрія Малишка і до нових торів сучасних авторів у кожною смій неповторний образ найріднішої і найдорожчої людини. Важко знайти українського поета, принаймні ХІХ-ХХ століть, в якого не було б віршів про матір, про батька. Антологія української поезії «Книга про Батька» видається в Україні вперше. Це видання унікальне в історії української і світової літератури. До нього ввійшли поезії, присвячені батьку та батьківству українських авторів ХІХ-ХХІ століть. Серед поетів — класики широко знані і визнані майстри слова — Т.Шевченко, І.Франко, М.Старицький, О.Олесь, П.Тичина, М.Рильський, Є.Маланюк, Д.Павличко, М.Вінграновський, І.Драч, Б.Олійник, В.Стус, В.Симоненко та цілий ряд інших. У «Книзі про Батька»
представлені також поети української діаспори. Загалом до видання включено
понад 300 імен.

 Якщо мама за своєю природою є втіле­нням ласки, ніжності, надмірної добро­ти, то з батьком асоціюються значно ви­могливіші означення. Батькове слово не тільки знак, воно навчає, об'єднує, ут­верджує моральні устрої. Чи не від того увійшов у повсякдення вислів: «Хоч батько і скупий на слово, але воно є законом»

Багато гарних слів сказано про материнські руки вони нам потрібні, коли ми безпомічними з'являємося на світ. Руки неньчині завжди у праці. А у батька - сильні, мускулисті, кремезні і засмаглі. Вони і умілі, і сильні, і невтомні у праці. Можуть усе: косити і сіяти, будувати дім, кувати залізо, а також дарувати квіти, пестити дітей. Саме батько — господар дому, він є прикладом у всьому для дітей. Про це говорять народні прислів'я, при­казки: яке дерево — такі в нього квіточки, які батьки — такі в них діточки; який дуб

такий тин, який батько — такий син. Від слова «батько» пішли поняття «Бать­ківщина — країна, де ти народився. Бать­ко, мати, діти — це сім'я, родина. Сестри і брати, бабусі і дідусі, мамині і татові — це рідня родини. Родина до родини — це народ. Як струмки зливаються в одну річку, так і родини зливаються в могутній народ. Виховання у сім'ї є першоосновою роз­витку дитини. Духовний вплив батьків­ського дому на її формування створю­ється завдяки щирій материнській ніж­ності, небагатослівній любові до батька, домашньому теплу, затишку, захисту у сімейній злагоді. Наша дорога у життя, у великий світ починається з домівки, з материнського серця, від батьківського порогу. Через усе життя ми несемо в душі першу стежину дитинства, яка озиваєть­ся в нашій пам'яті дзвоном чистих кри­ниць, теплими росами, скрипом хвіртки, хатнім порогом, річкою, ставом, городом, обсадженим вербами. Батьківська оселя - це родинне вогнище, звідки кожна ди­тина іде у широкий світ. І де б ми не бу­ли, у яких краях не мандрували, але найдорожча дорога до рідного дому, де ріс із найдорожчими людьми. Батьки — це той потрібний усім корабель, який не боїться ніяких штормів та бурі.

        Дуже часто ми задумуємось над тим, яке то щастя, що є на світі батьківська оселя, де нас так люблять, де завжди чекають.

Пам'ять роду, народу не обривається, не міліє, духовний світ не втрачається, а переходить у спадок новим поколінням.

Шануймося, єднаймося і будьмо.

Тримаймося родинного стебла.

Забудьмо чвари і себе не гудьмо,

Хай буде більш любові І тепла.

Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки. Газета "Наша Монастирищина" 21 травня 2020 року.

Нескорена Ліна Костенко

      Рядки її поезій — неповторність, яка зворушує серце людське, надихаючи душу і совість. Легендарна поетеса, прозаїк і громадська діячка Ліна Костенко народилась 19 березня 1930 року. Іще підлітком до­нька вчителів із Ржищева на Київщині писала вірші і цікавилась філософією. 1956 році закінчила Московський літературний інститут, а наступного року вийшла перша збірка її поезій «Проміння землі». У 1632 році збірка «Зоряний інтеграл» була розсипана ідеогічною цензурою і світу не побачила. Потім поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не видавали окремими виданнями до 1977-го року, до появи збірки «Над берегами вічної ріки». Твори і саме ім'я авторки зникли зі сторінок періодики.

       Поетеса писала в «шухляду». Це тоді були написані її «Берестечко», «Маруся Чурай», вірші, що складали книжки «Над берегами вічної ріки», «Неповторність». У 1963 році разом із А.Добровольським Ліна Костенко створила сценарій фільму «Перевірте свої годинники». Ліна Костенко — беззаперечний мора­льний авторитет для багатьох українців. Адже за свій вік не заплямувала себе компромісами з жодною владою, на завжди пише про те, що хоче і то про найголовніше. Її поезія — це позиція, вчинок. Ліна Костенко підписувала 1965 році лист-протест проти арештів української інтелігенції. У 1966 році писала лист на захист В'ячеслава Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті «Літературна Україна».

      Існуючий політичний режим через свій спеціальний «орган» — КДБ — стежив буквально за кожним національно сві­домим інтелігентом. Ліна Костенко, як помітна серед шістдесятників постать, була під особливим наглядом. Вона завжди вирізнялась сміливістю і пря­мотою своїх висловлювань.

У 1969 році Осип Зенкевич видав у діаспорі велику збірку «Поезії», до якої

ввійшло все краще, створене на той час поетесою, зокрема поезії, які поши­рювались у «самвидаві» через заборо­ну комуністичною цензурою. Ще одна збірка «Княжа гора» була розсипана у 1972 році. Звучання поезій збірки було настільки сміливим для того часу, що не можна було навіть уявити про їх публікацію. В тому ж році в лавині арештів її побоялись арештувати. І не тому, що вона була матір'ю двох дітей. Ліну Костенко вже знали і любили. Тому арешт популярної поетеси викликав би велику хвилю протесту як в Україні, так і за її межами. її оточили глухою стіною замовчування. У 70-х роках минулого століття був чинним так званий чорний список, що складався з імен пись­менників, яких не можна було згаду­вати, а їхні твори друкувати. Першим у тому списку стояло ім'я Ліни Костенко.

Справжній переполох серед чинов­ників від літератури викликав рукопис історичного роману «Маруся Чурай». Довгих шість років він поневірявся по видавництвах, які тільки недоліки не приписували йому і які тільки ярлики не чіпляли на нього. Якби Ліна Костенко писала лише про трагічне кохання дів-

чини та її зраду, то роман закінчився б разом із розділом «Страта». Маруся Чу­рай цілком могла б сказати про себе словами одного з ліричних віршів Л.Костенко «Я тільки інструмент, в якому плачуть сини мого народу».

Жила-творила поетеса голосом на­шого народу, піснею його і душею — Марусею Чурай, а випікав душу інший біль — Берестечко. Важка для сприй­няття ця поразка, нелегко її зігріти спогадом про лицарів-козаків, але потреба осмислення причин і наслідків Берестечка зумовлена сучасними реаліями політичного, культурного, ду­ховного і морального стану українсь­кого суспільства.

Цікавий, розібраний на цитати про­зовий твір «Записки українського самашедшого», продовження якого ми че­каємо.

    Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка за роман «Маруся Чурай» Ліна Костенко — з числа мора­льних авторитетів нації, які приймають далеко не кожну нагороду і не з кожних рук. Поетеса відмовилася від орденів, пояснивши «Політичної біжутерії не ношу».

Мовчання Ліни Василівни є надзвичайно промовис­тим. У час, коли простір, ефір неймовірно засмічені балаканиною, вона воліє мовчати. Жодні спокуси викликати в неї відповідну реакцію з приводу чогось чи когось — даремні. І це горде мовчання також є позицією. Як відомо в 2005 році Ліна Костенко відмовилась від звання Героя України.

Л.В.Костенко є автором понад 15-ти поетичних збірок. У 2015 році вона приєдналась до гуманітарної акції «Другий фронт АТО», передала на фронт кілька поезій із побажаннями та словами підтримки, її рядки «Україна — це супер, Україна — це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни»— цитують воїни на передовій. А високо в небі над нами — одна з малих планет Сонячної системи №290127 , названа її іменем.

19 березня — день, коли маємо при­від іще раз сказати їй: любимо, шану­ємо, дякуємо!

Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки. Газета "Наша Монастирищина" 12 березня 2020 року.

Ангели в небо полетіли

   Історія України написана кров'ю. Події листопада 2013 — лютого 2014 року вийшли за межі логіки. Там, на Майдані відродилася українська нація. Гімн набув нового звучання, а кольори національного стягу ніколи не були такими символічними, як на тлі невинної крові героїв Небесної Сотні.

Прочитайте коротку хроніку подій Революції Гідності, щоб зрозуміти: чому за своє прагнення свободи, європейські цінності українці сплатили життям — і ці прагнення обернулися новітньою Голгофою України.

Криваве Водохреща. Україна XXI ст. День Соборності — 22 січня 2014 року. Світ сколихнула страшна звістка. Україна здригнулася — на Майдані вбито людей. Тоді ще ніхто припустити не міг, що Сергій Нігоян, Михайло Жизневський, Юрій Вербицький, Роман Сеник — новітні Герої бою під Крутами — перші із списку Небесної Сотні.

18-20 лютого 2014року. Україна, Київ, Майдан. Новітня Голфофа України Небесна Сотня була покликана і відібрана Богом зупинити зло, і вони це зробили. Без зброї, незахищені, тільки своїм відкритим серцем і любов'ю, своєю самопожертвою вони волають, нака­зують: «Живи, Україно, живи! Живи! Бо ми за це померли!». Продовжуємо помирати, але вже там, на Сході України.

Олександр ПЛЕХАНОВ — Герой Небесної Сотні, народився 1 березня 1991 року в Києві, загинув 18 лютого

року. Студент архітектурного факультету Київського національного університету будівництва і архітектури Загинув на барикадах від пострілу снайпера під час бойових дій на Майдані Незалежності Герой України Рівно через день після загибелі Олександр Плеханов мав отримати диплом бакалавра У численних спогадах для друзів він — щира, чуйна і талановита людина, справжній друг.

 Сергій ШАПОВАЛ (5 червня 1969 , м. Київ—18 лютого 2014 р Київ). Активний учасник Євромайдану, Герой України. Відразу після побиття ЗО листопада 2013 року «Беркутом» мирних активістів звільнився з роботи та приїхав на Майдан Незалежності в Києві. Став активним учасником Революції Гідності. Записався до 21-ї сотні самооборони Майдану. На Майдані був з друзями та однодумцями. Під час мирної ходи майданівців до Верховної Ради був у передніх колонах серед інших, у нього влучили перші постріли силовиків. 18 лютого 2014 року отримав смертельне поранення на вулиці Грушевського біля Будинку офіцерів. Похований у Києві на Лісовому кладовищі.

Олександр КАНІНА, 10 березня 1984 року — 19 лютого 2014 року. Мешкав у селі Дунаїв Кременецького району Тернопільської області. Навчався у Львівському лісотехнічному інституті. Член організації ВО «Свобода». У 2012 році брав участь в акціях протесту проти «мовного закону», голодував протягом 12 днів. На Майдан їздив періодично кілька разів, належав до сотні «Волинська Січ». Під час протистояння на Майдані в ніч з 18 до 19 лютого його поранили з пневматичної зброї, помер під час операції. Олександру було 29 років.

Назар ВОЙТОВИЧ — наймолодший Герой Небесної Сотні. Студент, Герой України Народився 2 червня 1996 року, загинув 20 лютого 2014 року Народився на Тернопільщині, у батьків був єдиним сином. Після закінчення школи Назар поступив на факультет дизайну кооперативного коледжу в Тернополі Він обожнював живопис За словами куратора групи, у всіх його роботах був українських дух На малюнках він зображував козаків, калину, тризуб. Як згадує батько, вдома, коли будували хату, Назар власними руками навіть мозаїку виклав у вигляді калини. Ще в середу 19 лютого він був на парах, ввечері поїхав автобусом на Майдан Він був на Майдані о восьмій годині ЗО хвилин, за дві години на дзвінок від мами замість сина відповіла незнайома жінка із Михайлівського собору, яка повідомила, що Назара вбито пострілом в голову. Він загинув від кулі снайпера.

В книзі Михайла Вітера «Літопис Революції Гідності» поміщені спогади волонтерки медичної служби Майдану Юлії Вонічер, яка повідомила рідним про смерть сина. У Києві в музеї зберігається закривавлений прапор, яким був накритий Назар.

Устим ГОЛОДНЮК, 19-ти років, студент із Західної України з міста Збараж Тернопільської області, мав зустрітись з батьком об 11-тій на Жовтневій площі. Батько згадує слова: «Тату! Не хвилюйся. У мене є чарівна оонівська каска, нічого зі мною не станеться!». На касці залишилася запечена кров. Снайпери працювали професійно. Герой Небесної Сотні, Герой України загинув 20 лютого.

Пагорб на Інститутській став новітньою Голгофою України. Героїчна сотня, зробивши крок , журавлиним ключем полинула у вирій вічності, ставши нашими ангелами-охоронцями у небі.

Про ці події написані книги:

Розуменко В. « Майдан. Хто, якщо не я?!»

Дацюк Г. «Янголи Небесної Сотні», «Майдан від першої особи» та інші. Ці книги є в районній бібліотеці Читайте! Знайте! Пам'ятайте!

Чи то Господь нам шле такі випробування

По аналогії із власним Сином?

Та нація безстрашна не вмирає,

    На заздрість ворогам збудуєм Україну

Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки. Газета "Наша Монастирищина" 20 лютого 2020 року.

Марія Матіос. Поетеса, прозаїк, публіцист

Вона яскрава в усьому. У поведінці, у мові, характером, зовнішністю, яскрава у творчості. Гуцулка до мозку кісток. Фанатка своєї родини, рідного слова, домашньої кухні.

Але її проза. Проза Марії Матіос позбавлена й крихти отієї застиглості, якою так грі­шить наша література. В літературі — велика страж­дальниця, фантазерка, по­міркована авантюристка і містифікаторка. Любить ви­рощувати квіти, вигадувати сюжети, ходити босоніж. Не визнає жодних авторитетів і вчителів, окрім своїх батьків

Марія Матіос народи­лась 19 грудня 1959 року в селі Розтоки Путильського району Чернівецької об­ласті Перші вірші надруку­вала в 15 років. У 1982 році закінчила філологічний фа­культет Чернівецького дер­жавного університету, від­ділення української мови та літератури (тепер національ­ний університет імені Юрія Федьковича). Працювала відповідальним секретарем «Буковинського журналу» Чернівецької обласної орга­нізації Спілки письменників України

Як письменниця дебютувала в 1992 році у журнал; «Київ», опублікувавши новелу «Юр’яна і Довгопол» Автор семи книг поезій.

В доробку Марії Матіос прозові твори «Життя коротке» (2001), «Нація» (2001, 2002. 2007), «Солодка Даруся» (2004, 2005, 2007, 2008). Вона сердиться, коли її називають «Стефаником у спідниці» чи роблять неправильний наголос у прізвищі її батька, яке вона носить і не поміняє за жодних умов

Вона пише багато і по-всякому. але вона не вміє писати погано чи нецікаво. Завжди стильне, розкішне і конкурентне письмо столичної гуцулки Марії Матіос спростовує затерту аксіому про поділ прози на чоловічу і жіночу. В її художньому почерку — чоловіча мускулистість і явна філософія вікової народної моралі, знева­женої не так обставинами, як самими людьми. А відвертість, з якою письмен­ниця розробляє контреверсійну тему недавньої вітчизняної історії — гідна заздрощів.

«Солодка Даруся» — це, насамперед, мовний виклик дистильованій макулатурі, що заполонила книжковий ринок. Це — українська історія 30-х —70-х років мину­лого століття в її буковинському і галиць­кому ареалах. І. як завжди, — майже хірургічне проникнення у психологію і дії персонажів. «Драма на три життя», як визначила жанр твору сама письменниця — моральне застереження про те, що історія і кожна окрема людина за всіх часів і режимів пов'язані однією пуповиною. Це вражаюча, приголомшлива розповідь про безпощадні жорна історії, невитравлюване людське зло і незнищенне добро водночас, про природну толерантність і пристрасті маленького людського серця. «Солодка Даруся» — переможець Всеук­раїнського рейтингу «Книжка року- 2004», а Марія Матіос за цю книгу стала лауре­атом національної премії України імені Шевченка 2005 року.

Уміння автора концентрувати драми « на одному сантиметрі тексту», проникати в потаємні печери людської психіки завжди викликали підступне запитання: а куди вона «поцілить» наступною книгою?

На цей раз у «Щоденнику страченої» (2007), означеному як психологічна розвідка, письменниця ніби тримає в руках лазерний скальпель нейрохірурга і водночас з притаманною їй прискіпливістю адвоката досліджує внутрішню драму закоханої людини.

Історію пристрасті – як пік насолоди й водночас невидимий, але прямий шлях до трагедії багатьох – вона розкриває не з меншою скрупульозністю, ніж розкрила історичну драму в попередньому романі «Солодка Даруся».

«Кулінарні фіглі» (2009) – це оновлене видання «Фуршету від Марії Матіос». Це здоровий гумор, міні-енциклопедія сімей­ного життя самодостатньої жінки, яка знає, що сміх і смачна кухня уміють підтримати здоровий дух людини так само, . як нехитрі знання написаних законів, народних звичаїв, свого і чужого минулого. Насолоджуйтесь смаком українського слова і українських страв від Марії Матіос! Усі подані в книзі рецепти — правдиві, недорогі і розраховані на щоденну сімейну кухню.

У 2009 році на п'ятому Київському міжнародному книжковому ярмарку книга «Макалиця» отримала державну нагороду — Диплом першого ступеня в номінації «Бестселлер».

      У наступній повісті «Черевички Божої Матері» ( 2013) письменниця виводить образ дівчинки , яка хворіє на епілепсію. Повість — це трагічна буковинська історія червня - липня 1941 року, в якій і справді нема пересилення правдою. Іванка Бор­сук — головна героїня що перекочувала зі сторінок повісті «Макалиця», у свої дванадцять рочків розуміє найголовніше, що є Добро і є Зло.

Бездоганне знання гуцульських віру­вань і народних традицій, людської психології та історичних фактів і на цей раз дозволили Марії Матіос відтворити особли­ву драму людини XX століття на одній території, які історик Тімоті Спайдер назвав «кривавими землями».

«Приватний щоденник» (2015), ма­буть, найголовніша книга письменниці, якою відома авторка «загартовує прав­дою» про ексклюзивні події Майдану та триваючої війни, учасником чи свідком яких вона була. Це свого роду хроніка, яка починається з кінця 2013 року і до середи­ни 2015. І крізь цю призму письменниця дуже зворушливо і дуже чуттєво описує маленькі історії українських родин, життя яких болючими втратами та глибокими ранами назавжди змінив Майдан. Змінила війна А ще — конкретні битви за життя конкретних людей. У час, коли «музи здебільшого мовчать», а говорить зброя, Марія Матіос розпочинає «особисту війну і боротьбу за кожну конкретну людину, боротьбу за свою Націю. Від звірства Беркута і ошаленілих тітушок, у Київському СІЗО, судах, лікарнях, госпіталях, у солдатських траншеях, бліндажах, у розбомблених містечках та селах Донбасу. Вона захоплюється їх мужністю, благородством та гідністю. «А в дні глибокої скорботи та в дні світлої радості, надії вона просто тримає свою націю за руки, втирає їй сльози, передаючи своє тепло і співчуття»…

Читайте твори Марії Матіос!

Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки. Газета "Наша Монастирищина" 9 січня 2020 року.

Син мужицький, золоте коріння...

8 січня —85 років з дня народження Василя СИМОНЕНКА (1935-1963), письменника, журналіста.

Скільки б не судилось страждати, Все одно благословлю завжди День, коли мене родила мати Для життя, для щастя, для біди. Василь СИМОНЕНКО.

Слова, винесені в заголовок, сказав про Василя Симоненка поет Іван Драч. Симоненка немає на білому світі уже набагато більше літ і зим, ніж він ходив серед нас. Час назавжди стирає зорові образи і голоси тих людей, що відійшли у вічність, як стирається на магнітофонній стрічці стара фонограма новими записами.

Василеві Симоненку доля судила вийти на українську літературну ниву в багряну добу хрущовської відлиги, шістдесятництва. Та доба, той рух — ключ до розуміння творчого світу поета. Василя Симоненка на одному з літературних вечорів попросили розповісти про себе: «Я українець. Оце і вся моя біографія», — просто відповів поет. Він був гордістю свого покоління, сучасники називали його «витязем» і «лицарем». Почеснішого звання не можна здобути. Поет і Людина.

Серед біографій поетів -шістдесятників життя Василя Симоненка, мабуть, найяскравіше і найтрагічніше. За свої 28 років він залишив нащадкам багату самобутню літературну спадщину. Але скільки поет міг би ще зробити, якби не смерть, що забрала його в розквіті сил та творчої енергії?

Поет народився 8 счня в давньому козацькому селі Біївці Лубенського району Полтавської області в сім "і колгоспника. Мати — Щербань Ганна Федорівна— працювала в колгоспі. Батько — Симоненко Андрій Леонтович залишив сім'ю, коли малому Василькові не було ще й року. З того часу шляхи батька і матері майже не сходилися.

Вихованням хлопчика, крім матусі, котра мала чудовий голос, часто виступала на сільській сцені і мала бажання стати вчителькою, займався дід Федір. Жива мудрість і ходяча енциклопедія.

... У мене була лише мати,

Та був іще сивий дід,

Ніколи не мовив «тату»,

І вірив, що так і слід.

Добрий і розумний дідусь Федір Трохимович намагався замінити кмітливому внукові батька. Цей старенький самоук ніколи не ходив до школи, але навчився читати і писати, спостерігаючи за своїми грамотними ровесниками в дитинстві. Любив книжки, знав історію рідного краю, переказував легенди, співав пісні. Можна з упевненістю сказати, що дід Федір був першим Василевим другом і наставником, як тепер говорять і пишуть. Це ж про нього Василь написав вражаючого вірша «Дід умер». З 1942 року Василь — учень Біївецької початкової школи. В 1947 році пішов до семирічки в сусіднє село. Був голодний рік, тож виживали , як могли. Крохмаль із гнилої картоплі .жолудяники, суп із кропиви. Здавалося, яке може бути навчання? Зошитів немає, пишуть залізними перами на всьому, що потрапляє до рук. Щасливий, кому вдається розжитися на «хімічного» олівця. Але діти вчаться старанно. І знову попереду Симоненко Василь єдиний із ровесників переходить в середню школу сусіднього села Тарандинці. Дев'ять кілометрів щодня пішки і ще дев'ять — додому. Навчається на «відмінно». «Взірець сумління і працелюбства» — пише про нього, золотого медаліста, директор школи. Хлопчину шанували і однокласники — за старанність, за неперевершене почуття гумору, гострий розум. А ще — за сором'язливість, рідкісне уміння слухати і чути інших. Починав писати вірші ще в школі, але ставився до них дуже критично. На факультеті журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка, куди поступив після школи, про його поетичні спроби дізналися аж на третьому курсі.

Але ціле життя, працюючи в редакціях газет, сором'язливий Василь Симоненко підтримував і популяризував творчість молодих-авторів. До власних творів — підвищені вимоги. «Не люблю римованих ребусів» — заявить він в інтерв'ю журналу «Вітчизна». Вірш — це відкриття. Згусток емоцій і думок, стиснутих у пружину. Пороховий заряд». Василь Симоненко укладе насамперед для себе п'ять заповідей справжнього поета. Його черкаський колега -приятель, журналіст Микола Сніжко ці заповіді запам'ятав і передав нащадкам:

—знати мову, якою пишеш (говорити українською, а не на українській мові);

—стати освіченою людиною;

—не бути байдужим до долі людини;

—працювати до сьомого поту;

—мати те, що від Бога — Талант.

Жаль, що так недовго розвивався його талант, а обірвався на злеті, на порозі, може, найкращих творів.

Він мріяв вступити до аспірантури, ретельно засісти за чеську мову, перекласти не лише чеських поетів Гелнера, Фелдека, а й російського Блока, білоруських, французьких та інших авторів. Написати власні твори. Тут планів було непочатий край. І вірші, і прозу, в якій знайдеться щось нове, досі в українській літературі небувале...

Відверта Симоненкова любов до рідної мови, землі, його прозорливість, правдивість, іронія дедалі більше дратувала українофобів. А після того, як Симоненко здружується з шістдесятниками (поколіням українських письменників, політиків, художників, музикантів в 60-х роках XX століття, що вимагали свободу слова і відродження української культури в СРСР), його звіряче й безкарно поб'є міліція. Був членом клубу творчої молоді «Сучасник». Разом з Аллою Гороховою, Лесем Танюком виявив місця поховання розстріляних НКВС на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях , в Биківні ( 1962-1963), про що було зроблено заяву до міської ради. Після побиття— лікарня, лікарня... Страшний вирок — рак нирок.

Полтавець родом, він закінчив свій короткий життєвий шлях у Черкасах — в Шевченковім краю. 8 січня 1935 року — 14 грудня 1963-го. Ці дати обрамляють його життя. І не тільки біографічно пов'язаний він із самою серцевиною української землі: для співу свого, для думи своєї в щасливу мить народила його Україна. І він, за прикладом найкращих наших поетів , синівською відданістю їй віддячив напружено чесним горінням душі.

Василь Симоненко — автор поетичних збірок «Тиша і грім», «Цар Плаксій та Лоскотон», «Подорож в Країну навпаки», «Земне тяжіння», «Поезії», «Лебеді материнства», а також прозових «Вино з троянд», «Півні та рушники». На особливе поціновування заслуговують «Казка про Дурила», щоденник «Окрайці думок», повість «Огуда», кіносценарій «Бенкет небіжчиків». Його твори перекладені багатьма мовами.

Своєрідним заповітом Василя Симоненка стала його поезія «Лебеді материнства», як гімн синівської любові та патріотизму. Частина цього твору стала піснею. Симоненко писав: « Великі дороги в світ широкий завжди починаються від материнської пісні, співаної над колискою».

Його любов до України — це любов юнака, який широко дивиться на світ, бачить народ свій і в його багатющій героїчній історії, і в реальній неминущості майбуття, де українська нація після тоталітарних жахів імперії, після геноцидів та голодоморів знайде гідне місце в житті цивілізованого вільного людства. Україна для поета — мати, святиня. Вона дає крила і снагу, глибочінь роздумів і художні барви, у відданості їй для поета — синівське щастя його, і сила, і честь.

Нещадний він до її ворогів, глумителів та відступників, при яких спрямована його спопеляюча ненависть.

—Народ мій є! Народ мій завжди буде!

—Ніхто не перекреслить мій народ!

—Пощезнуть всі перевертні й приблуди

—І орди завойовників-заброд!

—Симоненкові була присвоєна Державна премія імені Т. Шевченка (посмертно у 1995 р.) У Черкасах започатковано щорічну літературну премію «Берег надії»ім. В.Симоненка Читайте! Відкривайте для себе Василя Симоненка — патріота України.

Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки. Газета "Наша Монастирищина" 9 січня 2020 року.

2019 рік 

Нові книги, які надійшли в бібліотеку

В центральну районну бібліотеку надійшло чимало книг, які, безумовно, знайдуть свого читача. Це краєзнавчі видання про Черкаську об­ласть та поетичні добірки черкаських авторів. Радимо звернути увагу на такі книги:

2300 вибраних мудрих думок про книгу і читання / ЧНУ, Наукова бібліотека імені М. Максимовича; упоряд. Г. М. Голиш. —​  Черкаси : Вертикаль, 2018. — 296 с.

     Збірник містить 2300 афоризмів та мудрих думок про книгу, читання, читача, бібліотеку. Подана й стисла інформація про авторів наведених сенсацій. Додатки містять усілякі цікавинки та деякі гумористичні матеріали з книжкового всесвіту. Видання може бути корисним для бібліотечних працівників. А також науковців, викладачів, студентів, учнів та всіх тих, хто шанобливо ставиться до Книги, як найавторитетнішого джерела знань.

Буряченко, Станіслав Писанки. Ескізи минувшини / С. Я. Буряченко // упоряд. С. С. Бєляєва. - Черкаси, Вертикаль, видавець Кандич С. Г., 2018.-60 с.

Сьогодні, коли руйнація на території АР Крим, анексованій -ворогом, й загарбницькі дії на територіях Донецької та Луганської областей України змусили багатьох українців залишити свої рідні домівки та фактично стати біженцями-переселенцями, спогади автора про воєнне лихоліття часів Другої світової війни стає актуальним і може спонукати читачів замислитися над незворот­ністю поразки з боку ворога та неухильної перемоги України, необхідністю гуртуватися заради свободи та правди. Твори, що увійшли до книжки «ПИСАНКИ (ескізи минувщини)», зможуть донести до читача почуття любові до рідного краю, поваги до старших, необхідності дружньої підтримки та вдячності за материнську та батьківську турботу.

Вербівська, Катерина  Наливковий ранок / К. Вербівська. - Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2018. - 110 с.

   Поетеса Катерина Вербівська вміє дивувати. Інтри­гує вже назва її книги. Що ж то за ранок: хмільний, як наливка, малиновий, як наливне яблуко? Шукайте від­повідь у поезії.

Галаєва,  Оксана Осінній вернісаж / О. Галаєва. - Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2018. - 64 с.

Поетична збірка «Осінній вернісаж» розрахована на широке коло поціновувачів поетичного слова.

Гаптар, Максим На ясен день / М. Гаптар ; уклад. В. Поліщук. - Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2018. - 160 с.

Збірка «На ясен день» є найповнішим на сьогодні виданням творів талановитого поета Максима Гаптаря (1919-1988) - людини непростої долі й світлого таланту, залюбленого в життя, в довколишній світ, у красу рідної природи й хліборобської праці.

Видання присвячене 100-річчю з дня народження поета й адре­сується всім шанувальникам поезії.

Горбівненко. Анатолій  Налаштування веселки, або Формула борщу. Ліричні жарти, байки, епіграми, пересмішки, афоризми. Черкаси: Видавець Олександр Третяков, 2018. - 80 с.

     До нової веселої книги Анатолія Горбівненка - лауреата літературної премії ім. Л. Глібова - увійшли ліричні жарти й сатиричні мініатюри, байки, афоризми, а також епіграми й пересмішки на колег по перу та відомих людей. Поет іноді суворо, а іноді усміхнено позирає на вади як окремих індивідів, так і певних соціальних груп, чи й просто по-доброму усмі­хається, підмітивши комічну ситуацію.

     Книга додасть оптимізму читачам і посіє віру, що Світ можна змінити на краще лише добрим, Щирим Словом. Адже сказано ж у Святому Письмі «Спочатку було Слово...».

Надія Павлюк, бібліотекар Інтернет - центру газета "Наша Монастирищина" 5 грудня 2019 року.

У їхніх серцях жила Україна

Щоб зрозуміти українців, треба знати їх історію. Українське слово « воля» має два значення' одне — незалежність, свобода, а інше — зусилля, прагнення. Упродовж усієї своєї вікової історії українці змушені боротися за свою свободу. Поло­вці, печеніги монголи, татари, поляки, росіяни — скільки було зазіхань, загар­бницьких походів на нашу землю, які митарства витримав наш гордий і свободолюбивий народ. І, здавалось, що уже перейдена межа виживання, але він, наперекір ворогам, виживав.

З приходом до влади у 2010 році бандитсько-корпоративного клану на чолі з Януковичем в Україні почала форму­ватися азіатсько-ординська система управління державою. Про це влучно сказав Антін Мухарський: «Жлобство рулить! Цинізм і вседозволеність, відсут­ність будь-яких моральних принципе, виховання, освіти, а то й елементарної совісті. Усе дозволено . «Бабки решают усьо!» І, очевидно, що питання народ о бунту було лише питанням часу. Поштовхом для того стали дії ( тобто безді­яльність) української влади підозрою органі­зації укладання Угоди між Україною та Європейським Союзом. 21 листопада 2013 року, за кілька днів до запланованого підписання даної Угоди на Вільнюському саміті східного партнерства Кабінет Мініс­трів України вирішив призупинити цей процес. Влада вкотре плюнула в обличчя своїм громадянам. Україну, яка з древніх часів була європейською державою, хотіли затягнути в російсько-азіаське ярмо. Протести розпочало молоде «поко­ління незалежності», яке виросло в незалежній Україні і позбавлене комп­лексів «совка», боязні і поклоніння перед владою, віри у добро і мудрого правителя. Воно швидко згуртувалось завдяки Інтернету. Саме всесвітня мережа, не контро­льована державними структурами, була одна  із чинників перемоги революції. Згодом на площі і майдани країни вийшли десятки і сотні тисяч протестувальників, які вимагали повернення до процедури підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, відставки уряду Азарова за зраду націо­нальних інтересів, розпуску парламенту і проведення позачергових виборів, оголо­шення імпічменту Президенту Януковичу.

Влада своїми діями проти протесту­вальників провокувала дедалі більшу ескалацію конфлікту. Звірячий розгін студентів у ніч на 30-те листопада 2013 року обурив і підняв на протест усю країну. Люди зрозуміли, що влада переступила межу, після якої може наступити в державі диктатура. Українці такого допус­тити не могли. Революція Гідності в Україні у 2013-2014 роках стала однією з най­яскравіших сторінок не лише в історії українського народу, а й усього людства. Євромайдан уже стає історією, відходить на другий план на тлі російської військової агресії. Існує небезпека, що ця велика подія в житті нашої епохи з часом втратить свою значимість, буде по-іншому трактована різними псевдоісториками. Так було вже з багатьма визначними сторінками історії України. Тому дуже важливо зберегти і передати нащадкам правду про події, настрої, трагедії і перемоги того часу.

Книга Михайла ВІТЕРА «Літопис Ре­волюції Гідності» не претендує на профе­сійний історичний чи політологічний аналіз Євромайдану. Автор не береться оцінювати внесок опозиційних партій у перемогу. їх роль була дуже велика як в матеріальному, так і в фінансовому та організаційному забезпеченні Революції Гідності, починаючи з перших днів протес­тів. Ця тема потребує окремого дослід­ження. Основна увага в книзі приділяється правдивому опису подій, людей, того духу взаємо підтримки і самопожертви, що панував на Майдані. Майдан був живим організмом, який мав свій життєвий цикл. Він зароджувався, ріс, дозрівав, форму­вався, навчався на власних помилках, плакав та сміявся, боявся та перемагав страх. Любив та ненавидів. Молився...Він має різні назви: Євромайдан, Революція Гідності... Як кому до душі. Та найголов­нішим здобутком Євромайдану є те, що він повернув Україну в епіцентр світової політики. Не Україну-територію, а Україну -державу. Як територія Україна вже неодноразово опинялася в горнилі цивілізаційних протистоянь, особливо у часи Першої та Другої світових воєн. Але тоді українцям не вдалося утвердитися в статусі держави наші аргументи, хоч і политі кров'ю, виявилися занадто слаб­кими, а вороги й опоненти української державності — надміру сильними.

Євромайдан став логічною історичною крапкою у багатовіковому свідомому виборі українського народу — поверненні в європейську сім'ю. Це — епохальна подія, адже більшість населення України серцем і розумом зробила рішучий цивілізаційний крок до європейського життя. Небесна сотня навіки розписалася за нього кров'ю. Вона гинула за Україну з вірою, що своєю смертю вона воскрешає мертвих: і тих, хто віддає 'життя тепер, і навіть тих. хто, будучи живим, ще ніколи не жив для добра своїх співвітчизників. Тому Небесна Сотня для нас буде без­смертною. Після втечі Віктора Януковича російські телеканали стали називати нових керівників України виключно «київ­ською хунтою», а військову операцію проти сепаратистів «каральною». "Сцена­рії наступу на майданівців писалися у Москві. Тому підходи до них були типово російські: побити, налякати, загнати в стійло. В Україні такі підходи продовжу­вали зворотний ефект «стиснутої пружи­ни», — піднімались ширші хвилі опору , зростала організованість повстанців, боротьба ставала більш жорсткою. «Бан­дерівцями» стали не лише українці з Заходу, але з усієї України/а разом з тими і росіяни, євреї, грузини, вірмени, білоруси.

104 Героям Небесної Сотні пос­мертно присвоєно звання Героїв України, а троє іноземців — білорус Михайло Жизневський, грузини Зураб Хурція, Давид Кіпіані посмертно нагороджені орденами Героїв Небесної Сотні. Україна заплатила надто високу ціну за свій цивілізаційний вибір — бути частиною Європи.

Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки. Газета "Наша Монастирищина" 21 листопада 2019 року.

Свобода людини живе в її серці

     Міжнародний літературний конкурс рома­нів, кіносценаріїв, п'єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого україн­ського шоколаду «Корона» Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української літератури.

Література, кіно, театр і пісня обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість. Тетяна БЕЛІМОВА — двічі «коро­нована» письменниця. У 2013 році — за дебютний роман «Київ ІІА» авторка здобула третю премію «Коронації слова», а 2014 року її новий роман «Вільний світ» було відзначено «золотом» конкурсу.

«Було три сестри...» — так по-казковому починається роман, але він не обіцяє читачам ані пригод богатирів, ані зустрічей із фанта­стичними істотами, ані весілля у фіналі Герої роману «Вільного світу» живуть не в загадко­вому лісі чи царстві морському, а в Україні XX століття, у часи воєнного лихоліття, яке готує люті випробування кожному з них У цьому романі немає другорядних героїв. Як не буває другорядних катастроф, друго­рядного щастя, другорядних життів. «Вільний світ» — це сімейна сага, що розповідає про дві звичайні українські родини: одну з Труханова острова в Києві, другу — з мальовничого села Княжа Криниця Монастирищенського району Черкаської області Люблячі і працьовиті батьки, розумні і вродливі діти. Однак жодним рядком історія не нагадує омріяну шевчен­ківську ідилію з вишневими садками і солов'ї­ними гаями Перед нами — складна сув'язь багатьох людських доль. Звивисті стежки водитимуть героїв просторами України, Німеччини і далекої екзотичної Австралії

Доля матері, яка втратила дитину. Доля дружини ворога народу. Доля сироти батька якого забрав голод 1933-го Доля дівчини яка не дочекалася милого з війни і вже не зазнає жіночого щастя Доля киян в окупованому і зруйнованому нацистами місті, військово­полоненого який за будь-яку ціну намагається вижити в таборі Доля остарбайтера в німецькому Айгаху. Доля емігранта, що мов самотній листочок відірвався від дерева роду.. У романі «Вільний світ» Тетяна Белімова вперто допитується чому українцям у XX столітті не судилося бути на своїй землі господарями? Чи можлива свобода в заґра­тованому світі? І де він, той кращий світ, може, за залізною завісою або навіть за океаном Героям роману судилося жити в непростий час їхніми очима ми бачимо Другу світову війну: кожний герой розповідає свою часточку історії Це роман-хроніка, роман-світлина, роман-щоденник, роман-світогляд — безсто­ронній і дуже особистий. «Війна змінює нас і наші долі. Однак тільки від нас залежить, чи віддавати життя по тому вічному болю, чи зробити інший вибір: відпустити його і стати вільним, аби разом із нами вільним став і цей світ»

«Вільний світ» — сага про те, що пережила і відчула практично кожна українська родина» — так характеризує роман Аліна Акуленко журналістка, радіоведуча.

«Вільний світ» — це зворушливий, вишу­кано- ліричний роман де правда життя вимірюється не сухою цифрою, а білими трикутничками фронтових листів. потьмя­нілими світлинами, відчайдушними материн­ськими молитвами, загадковими пророцтвами й віщими снами, куди приходять померлі, щоб розрадити й зцілити душу, застерегти й оборонити Роман складається за родинними переказами, дбайливо збереженими сімей­ними історіями і свідченнями «Вільний СВІТ» — це роман-пам'ять. яка буває гіркою, болючою і просвітлено- ніжною Письменницю надихала українська Кліо, муза історії, яка змішала на мистецькій палітрі трагічні барви з ліричними. Ми побачимо людину то цяткою на березі вічної ріки часу, то з великим планом — у її стійкості, мужності, доброті, милосерді, прив'язаності до рідної землі. Тетяна Белімова вміє уважно слухати своїх героїв, відчувати їхню правду, щоб донести до нас. читачів, просту і зрозумілу життєву мудрість: свобода людини живе в її серці.

Ми всі повинні знати^- історія повторюється, тим більше — трагічна. Прикрий факт, котрий нарешті мусить нас чогось навчити. «Вільний світ» — один з таких відшитих уроків.

Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки. Газета "Наша Монастирищина" 21 листопада 2019 року.

Пам’ять житиме у віках

17 жовтня, в рамках тижня Захисника України, в Цибулівському ЗЗСО І-ІІІ ступенів відбулася зустріч старшокласників з бібліографом Монастирищенської районної біблі­отеки Галиною Тимошенко, яка презентувала нове видання двох книг Валентини Розуменко «Нескорені».

Спливає п'ятий рік війни на Сході України, залишаючи по собі руїни, гірку печаль, злидні, біженців, крово­пролиття та тисячі поранених та вбитих. Атовці мужні кіборги, волон­тери, воїни добровольчих баталь­йонів знаходять сили, щоб захистити незалежність та територіальну цілісність держави. Там, на війні, народжуються нові поезії, пісні, документальні хроніки, оповідання та збірки, висловленні любов'ю до рідної землі, пройняті ненавистю до бойо­виків. Пам'ять про героїв-захисників ніколи не вмре! Допоможуть збе­регти її на довгі роки і книги Валентини Розуменко «Нескорені». Г.М.Тимошенко розповіла шко­лярам про жорстокі реалії та трагічні наслідки російської агресії, що спричи­нила кровопролитну війну на Сході України, приклади жертовності і героїзму воїнів-захисників, які прой­шли крізь пекельні горнила Дебаль­цевого, Ілловайська, Донецького аеропорту, Степанівки, Світло-дарської дуги та інших «гарячих точок». Обидві книги написані авто­ром на основі розповідей воїнів АТО та документальної хроніки. В них містяться реальні історії патріотів, високі зразки мужності, сили духу, самопожертви тих, хто віддав своє здоров'я та життя за свободу й незалежність України, а також зіб­рана інформація про подвиг та відвагу героїв Монастирищини, зокрема про Романа Возного, Анатолія Скригонюка та 23 річного бійця 30-ї окремої механізованої бригади, який загинув у бею 31 січня 2015 року Руслана Нищика.

В ході заходу учні переглядали відеоматеріали про героїчні подвиги воїнів АТО. запалювали свічки пам'яті та згадували імена загиблих.

Учасники освітнього процесу Цибулівського ЗЗСО щиро вдячні ГМ. Тимошенко за співпрацю та цікаві матеріали про події сьогодення.

Л.Мудрак, заступник директора з ВР Цибулівського ЗЗСО. Газета "Наша Монастирищина" 31 жовтня 2019 року.

Коли професія стала покликанням

Існують різні ювілеї - радісні и сумні. Радісні, бо в ці дні народ­ження перегортаємо автобіо­графічні сторінки, пригадуємо пережите, гріємося світлими митями, дякуємо, що вони не оминули нас. Сумно стає від усвідомлення, що лишень ми повертаємося до свого дитин­ства, юності, молодості, а вони до нас - ніколи. Найважливіше для людини, аби більше було красивого й корисного, аби не ятрило душу й серце минуле, аби хотілося стрічати завтраш­ні світанки і надвечір'я. Впевне­ні, що в день ювілею дитячому бібліотекареві Тетяні Петрівні МОРОЗ буде приємно озирну­тися на пройдений шлях.

Тетяна Петрівна родом з села Рубаний міст, Лисянського району, Черкаської області. Трудову діяльність розпочала у 1979 році, бібліотекарем Монастирищенської районної бі­бліотеки та заочно навчаючись в Канівському педагогічному училищі. Та ось уже 40 років працює на одному місці.

- Коли вперше прийшла на роботу, то мене зустрів добро­душний, щирий та приємний колектив. Прислухалася до по­рад, вчилася. Працювати розпо­чала на дорослому абонементі, де в той час працювала Марія Ідо, з котрої я брала приклад. Після декрету перейшла у від­діл обробки та комплектування літератури, де пропрацювала 10 років. А вже з 2004 року та до цього часу працюю у дитячій бібліотеці. У Монастирищі про­йшло все моє життя. Тут вийшла заміж. Маємо двох дітей та ма­ленького внучка. Багато змі­нилося за ці роки в бібліотеці. Фонд щорічно поповнюється новими книгами. Побільшало сучасної прози. За роки праці маю чимало Грамот від райдержадміністрації, ось і до мого ювілею вручили. У дитячій біблі­отеці проводився конкурс «Книгоманія», то ж ми возили дітей у Черкаси, де Вікторія Проценко, учениця ОЗЗСО №5 зайняла перше місце. Багато дітей при­ходять у читальний зал, в дитя­чу бібліотеку. Дуже подобається спілкуватися з маленькими дітьми. Свою професію люблю, з радістю йду на роботу та з на­солодою проводжу час з дітьми та колегами - радо ділиться Те­тяна Петрівна.

Багаторічна послідовна та наполеглива праця ювілярки стали вагомим внеском у ста­новлення і розвиток бібліоте­ки. Притаманна їй відданість справі, помножена на велике бажання нести людям добро, стали запорукою успіху. Своїм умінням працювати з дітьми, аналізувати й оцінювати їхню роботу, вона заслужила авто­ритет і довіру колег та читачів. Приємними словами відгукуються про ювілярку й колеги: «Дуже гарний спеціаліст, му­дра, добра, чуйна людина. Про неї можна сказати лише гарні та добрі слова,» - говорить завідуюча відділом дитячої бібліотеки Олена Матюшко. З відкритою душею та щирими словами розповідає про юві­лярку й бібліограф ЦРБ Галина Тимошенко: «Уперше побачила Таню Петрівну на роботі, коли вона працювала на абонемен­ті, а я прийшла на практику. Протягом 37 років знаю її як більш порядну, хорошу людину, скромну, добросовісну, щиру, хорошу колегу, доброго праців­ника. Добра, порядна і хороша мама, працівниця і моя коле­га. Бажаю всього найкращого і прожити багато років».

60-річчя - свідчення виваже­ної зрілості, мудрості, досвіду, разом з тим, воно відкриває нові горизонти та перспективи. Щиро вітаємо вас, Тетяно Пе­трівно, з ювілеєм та бажаємо міцного здоров'я, радості, сил, натхнення, благополуччя. Не­хай притаманні вам порядність, професіоналізм та невичерпна життєва енергія втілюються в прекрасні справи, яким спов­на віддаєте свої знання, сили, досвід і талант. Нехай тепло і затишок родинної оселі надій­но захищають вас від негараз­дів, а попереду чекають роки, сповнені корисних справ і зем­них радощів!

Лілія Клименко, газета "Зоря" 25 жовтня 2019 року.

Мереживо життєвої долі

    Молодістю називаються найщасливіші моменти нашого життя, на жаль, деякі з них ми не до кінця усвідомлюємо і розуміємо, але зберігаємо в своєму серці до останніх днів. Кожен прожи­тий рік, це найцінніший подару­нок, який дарує нам доля. В ці сонячні, теплі, погожі дні, коли земля вкривається осіннім падо­листом, святкує свій прекрасний ювілей шанована всіма людина, віддана своїй справі завідувач організаційно-методичним відді­лом Монастирищенської централізованої бібліотечної системи Людмила Антонівна ПІР'ЯН.

   Доля пані Людмили мережана нитками любові до своєї не­повторної й багатогранної родини, добра й щоденної творчості задля процвітання бібліотечної справи району, мудрості й спра­ведливості у ставленні до своїх колег, невичерпної сили й енергії у щоденних турботах.

 То ж у цей світлий день хочемо побажати Людмилі Антонівні міцного здоров'я на многії літа, родинного тепла і затишку, збе­рігати творчий ритм, отримувати задоволення від життя. Нехай кожен новий день буде щедрим на успіхи та перемоги, багатим на радісні звістки, приємні події, особисті досягнення і благород­ні справи! Хай доля й надалі буде щедрою й прихильною до Вас!  Вітаємо з Ювілеєм!

Колектив Монастирищенської районної бібліотеки, газета "Зоря" 11 жовтня 2019 року

Ми боремось за Українську землю

14 жовтня ми святкуємо День захисника України та Покрови Прес­вятої Богородиці Це свято набуло своєї особливої значущості в останні роки, коли на Сході України тривають військові дії, коли частина нашої землі окупована, коли щоденно ми отри­муємо звістки про численні поранен­ня та загиблих.

До цього свята ми підготовили підбірку книг, які отримала Монастирищенська центральна районна бібліотека останнім часом, книг, в яких висвітлюються події на сході країни, розповіді очевидців, тих, хто безпосередньо брав участь в війсь­кових діях

ДОВГАНЬ М. Шпитальні нотатки Лютий 2015 р. - березень 2018 р. / Маргарита Довгань - журналіст-шісдесятник та культурний діяч. Вона близька людина в колі родини Василя Стуса, співпрацювала з В'ячеславом Чорноволом, дружила з Іваном і Надією Світличними га іншими тепер вже легендарними особистостями. Видання вміщує героїчні історії учас­ників АТО. Маргарита Довгань, упродовж лютого 2015 р. - березня 2018 р відвідуючи воїнів у Київ­ському військовому шпиталі, запису­вала їх історії Книжка знайомить з нашими захисниками і є документом української історії Це крик-протест проти безумства війни, свідчення дивовижної витримки українського народу, яка дає можливість щоразу відроджуватися, знов і знов укріплю­ватися духом і плоттю в ім'я життя. Волонтерка серцем, як назвав Маргариту Довгань у передмові до видання літературознавець і громад­ський діяч Іван Дзюба, здійснила «унікальний літопис людських доль, за якими - і доля країни, доля народу. Цю книжку читатимуть. Вона хвилю­ватиме та обнадіюватиме».

ЯКУШЕВ Влад. Карателі. Кара­телі-ярлик, що російська пропаганда упродовж років намагається навіси­ти українським солдатам, які захища­ють свою землю. Це книга про них -"карателів", звичайних людей, які взяли в руки зброю і пішли захищати свій дім. Опинившись на фронті, вони з вчителів та слюсарів, програмістів та офіціантів перетворюються на воїнів, перед якими пасують елітні війська РФ. У вогні війни вони міцні­ють, але не втрачають людяності. Читайте про війну та людяність у книзі учасника АТО Влада Якушева.

ЗІНЕНКО Роман. Війна, якої не було. Хроніка Іловайської трагедії. [В 2х частинах]. Роман Зіненко — колишній морський піхотинець, доб­роволець батальйону «Дніпро-1», був серед тих, хто в серпні 2014-го опинився в пеклі Іловайська. Він не тільки вижив, але й написав одну з перших книжок про війну на Сході України — «Іловайський щоденник», що вийшла у видавництві «Фоліо» українською та російською мовами. Ця чесна і відверта розповідь оче­видця, який нічого не вигадує, а намагається бути максимально точним у своїх спогадах, отримала широкий відгук у читачів, насампе­ред у тих, хто виходив з-під Іло­вайська кривавим «зеленим коридо­ром». Нова книга Романа Зіненка є результатом ретельного досліджен­ня, яке ґрунтується на спогадах близько сотні бійців і офіцерів, від добровольця до вищого керівництва сектора «Б», учасників Іловайської трагедії. Окрім того, автору довелося переглянути, перевірити й хроно­логічно розібрати сотні публікацій, відео- і фотоматеріалів, що стосую­ться боїв під Іловайськом. Резуль­тати окремих журналістських дослід­жень, а також звіт тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України також вміщені на сторінках цієї книжки. Переважна більшість зібраних фактів до сьогодні не була відома українсь­кому суспільству. І хоча автор подає найбільш повну і реальну картину бойових дій під Іловайськом, залиша­ється ще дуже багато питань, на які свого часу обов'язково будуть отри­мані відповіді.

Артем ЧЕХ. Точка нуль. - Харків: Віват, 2017. У психології є «точка нуль» - це той стан обнуління, під час якого людина звільняється від усіх думок, бажань, почуттів; немає ніякого вчора, немає ніякого завтра, є лише тут-і-тепер, є лише «я» в ньому. На «нулі», тобто на передовій, де Артем Чех пробув десять місяців у лавах ЗСУ в 2015 - 2016 роках, здебільшого й написана ця збірка щоденникових заміток на манжетах військової форми Автор без пафосу й надмірного натуралізму, зі здоро­вою самоіронією та відвертістю створює образ сучасного українсь­кого військового - не глибоко трав­мованого невдаху, розчавленого обставинами, не ідеалізованого безстрашного епічного воїна, а героя нашого часу.

У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту/ Глотов С, Глотова А., Воронова А та ін. -Харків: Фоліо, 2018. - 540 с.: іл. -(Хроніка)

Ця книга — результат першої в Україні спроби зібрати та проаналі­зувати свідчення безпосередніх учасників однієї з найгероїчніших і найтрагічніших операцій початку російсько-української війни, що досі лишається маловідомою для біль­шості українців. У документальній хроніці описуються події, пов'язані з обороною міжнародного аеропорту «Луганськ» та прилеглих населених пунктів (квітень — початок вересня 2014 року), а також події, що переду­вали окупації Луганська (зима — весна 2013—2014 років). Команда волонтерів зібрала спогади понад 140 учасників та очевидців тих подій — військових, волонтерів, місцевих мешканців, працівників міліції та аеропорту, медиків, — а також унікальні фотографії та картосхеми, що ілюструють військові операції, які відбувалися навколо летовища.

Книга містить коментарі військових дослідників, офіцерів та експертів із аналізом основних подій, а також перелік загиблих українських бійців із різних підрозділів.

ПОЛОЖІЙ Євген. П'ять секунд, п'ять днів. Роман П ять секунд, п'ять днів, п'ять років, вічність — такий часовий алгоритм нового роману Євгена Положія Головний герой, який все життя — у Вільних профспілках, на обох Майданах — бореться за справедливість, зреш­тою, коли починається війна, йде на фронт і там потрапляє в «Іловай­ський котел». Тяжко поранений, у складі групи з тринадцяти бійців, намагається вижити в безнадійній ситуації. Після піврічного лікування, восьми операцій, емоційно виснаже­ний, він приймає рішення, що вже зробив свою справу і прийшов час відпочити. Але коли старий товариш — народний герой, той, хто разом з ним пліч-о-пліч боровся за правду, тепер силою і страхом створює в рідному місті свою бізнес-імперію, стає очевидним: якщо не борешся зі злом, опиняєшся на темному боці Тож боротьба триває

БРЕХУНЕНКО Віктор. Війна за свідомість. Російські міфи про Україну та її минуле. - Київ, 2017. У книзі за допомогою наукових аргу­ментів спростовуються ключові російські міфи про Україну та україн­ську історію. Проаналізовано ідео­логічну спрямованість кожного міфу, історичне підґрунтя російських спекуляцій, обґрунтовано підстави заперечення спотворених образів нашого минулого, цілеспрямовано нав'язуваних Москвою ось уже протягом кількох століть. У тих випадках, коли сучасний міф має довгу історію, простежено еволюцію його змісту Для всіх, хто цікавиться історією України та українсько-російських стосунків.

ЛОЙКО Сергій. Аеропорт (у новій доповненій редакції)/. Дія роману починається в Аеропорті й розгортається похвилинно протягом останніх п'яти днів понад 240-денної облоги Хоча роман заснований на реальних фактах, усі персонажі – плід художнього вимислу, як і назва Аеропорту. Маленький український гарнізон Аеропорту денно й щонічно відбиває атаки супротивника, який значно переважає його у живій силі й техніці. Але тут, у цьому зруйнова­ному до підвалин Аеропорті, підступ­ні й жорстокі вороги зіштовхуються з чимось неочікуваним і неймовір­ним. Із кіборгами. Вороги самі так назвали захисників Аеропорту за їхню нелюдську живучість та впер­тість приречених Кіборги, своєю чергою, ворогів прозвали орками. Разом із кіборгами в Аеропорті перебуває американський фотог­раф, який через низку причин пере­живає цю війну як особисту драму. Його очима, наче в калейдоскопі, в перервах між боями в Аеропорті читач також побачить усю історію того, що об'єктивні історики назвуть не інакше як російсько-українською війною. «Аеропорт» - це не хроніка, не розслідування, не літопис. Це художній вимисел, заснований на реальних фактах

У книзі багато персонажів, багато переплетених драматичних сюжет­них ліній.

Роман не тільки і не стільки про війну. Він і про любов, про зраду, пристрасть, ненависть, лють, ніж­ність, відвагу, біль і смерть. Іншими словами, про наше сьогоднішнє й учорашнє життя.

Запрошуємо всіх зацікавлених завітати до районної бібліотеки та ознайомитись із запропонованими виданнями.

А в цей День ми приєднуємося до привітань на адресу всіх захисни­ків нашої Вітчизни.

Бажаємо їм благополуччя і сил, здоров'я і щастя! Мирного неба і смачного хліба!

Зі святом вас, дорогі наші захисники!

Оксана Мартиш, завідувачка відділу обслуговування районної бібліотека. Газета "Наша Монастирищина" 10 жовтня 2019 року.

Свято хранителів мудрості

Уже двадцять один рік поспіль 30 вересня - у день великомучениць Любові, Надії, Віри і їх матері Софії-бібліотечна громада України святкує Всеукраїнський день бібліотек. У цей день ми відзначаємо високу місію Бібліотеки та Бібліотекаря: інформувати та просвіщати, організовувати безперешкодний доступ до книг для всіх громадян, допомагати і навчати орієнтуватися у потоці інформації, сприяти оволодінню навичками пошуку та використання різноманітних ресурсів.

Бібліотеки - унікальний простір дбайливого зберігання й примноження знань для прийдешніх поколінь, осередки освіти, духовності та культури, надійне інформаційне підґрунтя розбудови демократичного суспільства, утвердження України як незалежної держави.

Професія бібліотекаря перебуває в тій точці перетину людського буття, де повсякчас поєднується радість і печаль, добро і зло, світ книг і світ людей. І особливу увагу має постать бібліотекаря, поруч з яким хочеться бути кращим, хочеться читати і думати.

Від щирого серця вітаю всіх колег та ветеранів бібліотечної справи району, поціновувачів книги з професійним святом -Всеукраїнським днем бібліотек! Бажаю міцного здоров'я, миру, професійного зростання, цікавих книг, вдячних користувачів, натхнення для нових ідей, добробуту, сили і добра, віри у світле майбутнє, невпинного руху вперед

Благополуччя та злагоди Вам і вашим родинам!

Валентина Григораш, директор Монастирищенської ЦБС. Газета "Наша Монастирищина" 26 вересня 2019 року.

Кінорежисер, сценарист, письменник Олег Сенцов

Напевне, нині немає людини, яка б не чула ім'я Олега Сенцова — аж надто гучним був суд над ним і неймо­вірний вирок: двадцять років ув'яз­нення. Кінорежисер, сценарист, письменник був засуджений за ніби­то терористичну діяльність. І, незва­жаючи на протести громадськості, звернення до найголовнішого керів­ництва Росії, яка звинувачує Сенцова він до цього часу перебуває в неволі.

Книга Олександра МИМРУКА «Олег СЕНЦОВ», яка є в районній бібліотеці, складається із спогадів людей, які добре знають Олега, з уривків його творів і сценаріїв до фільмів. А ще з витягів протоколів допитів свідків, які проходять по цій сфабрикованій справі. У книзі багато фотографій і з домаш­нього архіву, і з зали суду.

Проблема писання біографії Олега полягає в тому, що, по -перше, він є людиною інтровертною. Він не з тих, хто охоче ділиться зі своїми знайомими деталями власного минулого. По-друге, все, що Олег хотів розповісти про себе, вже давно викладено в літературній формі. Він написав цілу серію автобіографічних оповідань, яка так і називається: «Автобіографія». Література — це, мабуть, найпростіший, найменш затратний спосіб самовираження. На відміну від кіно, яке є мистецтвом синтетичним і ресурсноємним. Мис­тецтво слова не потребує жодних сторонніх засобів, щоби «почати».

Потрібна лише ручка', папір, власний розум. Навіть кіно починається зі сце­нарію, тому не дивно, що Олег почав свій шлях до режисури з писання.

Хоча ім'я Олега Сенцова зазви­чай і пов'язують з містом Сімфе­рополем, у якому він прожив досить велику частину свого життя, але він насправді народився в іншому місті. Мала батьківщина Олега — село Скалисте Бахчисарайського району. Саме там 13 липня 1976 року в родині шофера Геннадія та виховательки Людмили Сенцових народився син Олег. Скалисте — досить велике селище, в середовищі дослідників печер та любителів екстремального туризму ця назва досить відома. Своє дитинство Олег називає «світ­лою порою», коли можна було радіти простим речам та «всьому живому», що оточує дитину. Він згадує, як багато часу проводив з друзями, катався на велосипеді, читав книжки та їздив до моря, що знаходилось всього лише в 37 кілометрах від Скалистого. Дитяча пора у його спогадах —це сонячний та щасливий світ, в якому час спливає повільно, а енергія б'є фонтаном. Потім він напише не одне опові­дання, змальовуючи ті роки.

Перші 15 років свого життя Олег прожив в Радянському Союзі. Розпад цієї держави припав саме на час його становлення як дорослої людини. Можна навіть сказати, що його дитин­ство закінчилося разом з цією державою. Звичайно, це не могло не відбитися на характері та світогляді Олега. З радянської упорядкованості в хаос дикого капіталізму 90-х. Ціле покоління людей в один момент втратило систему світоглядних орі­єнтирів та впевненість у завтраш­ньому дні. Потрібно було вчитися жити так, як до цього ніхто не жив. Це травматичний, але, без сумніву, унікальний досвід. Він відсіює най-слабших, залишаючи лише тих, кому вистачить сили пристосуватись до нового життєвого середовища.

Школу Олег закінчив у Скалистому. Як він сам відзначає, навчання йшло добре, майже завжди « на відмінно». Після закінчення він навіть отримав відзнаку «кращий учень випуску», та коли йому запропонували отримати золоту медаль, незважаючи на декі­лька «добрих» оцінок, він принци­пово відмовився.

Навчання в школі, а потім нав­чання в університеті Олегу доводи­лось поєднувати з постійними підро­бітками то в місцевому колгоспі, то на різних продовольчих ринках. У сім'ї Сенцових була досить складна матеріальна ситуація, і Олег нама­гався допомагати родині чим міг. Ще складніше стало у 1996 році, коли передчасно помер батько Олега. Від цього моменту опікування матір'ю перейде до сина. Він буде піклуватися про неї до самого останнього часу, доки не опиниться в російському полоні за тисячі кілометрів від дому. Навчаючись в університеті в 1996 році він познайомився зі своєю майбут­ньою дружиною Аллою, в 2002 році вони уклали цивільний шлюб. Цей рік також подарує Олегу та Аллі доньку Аліну. Ще через два роки народився син Владислав, якому лікарі поставили невтішний діагноз «аутизм». У травні 2003 року подружня пара розійшлась, діти залишились жити разом з батьком і були з ним аж до затримання. Після того як окупаційна російська адміністрація вивезла Олега з України, діти виму­шені переїхати до матері, з якою і живуть в Сімферополі.

Роблячи перші кінематографічні спроби і набиваючи руку на корот­кому метрі, Олег пройшов власний шлях спроб та помилок. Багато хто відзначає, що це досить рідкісний феномен, коли людина настільки радикально змінює свою сферу діяльності і починає займатися кінематографом. Історія фільму «Гамер» — це історія наполегливості та настирливого бажання досягти своєї мети . Для Олега Сенцова фільм став не просто дебютом, а справ­жньою відправною точкою у світ великого кіно.

В березні 2014 року він допо­магав організувати вивіз українських військових з території Криму, шукав транспорт, знаходив якісь кошти, які потім обіцяло відшкодувати Мініс­терство оборони. 10 травня 2014 року Олег Сенцов був викрадений поб­лизу свого дому співробітниками Федеральної служби безпеки Росії, як підозрюваний у здійсненні терористичних актів. А вже 13 травня справа Сенцова була об'єднана в одне провадження разом із спра­вами фотографа Геннадія Афанасьєва та викладача Олексія Чирпія — кримських активістів, які висту­пали проти анексії Криму Росією та намагалися займатися активною діяльністю на півострові Крим.

Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки. Газета "Наша Монастирищина" 5 вересня 2019 року.

Зустріч-презентація з письменницею Валентиною Розуменко

Нещодавно в актовій залі Монастирищенської районної бібліотеки пройш­ла зустріч-презентація з Валентиною Розуменко - сучасною українською письменницею, журналісткою. Котра є нашою землячкою (родом з Княжої Криниці) та має дружну й люблячу родину на Монастирищині.

У четвер, 11 липня, вийшла з друку друга частина книги «Нескорені», а вже через кілька днів відбулася презентація в нашому місті. Користувачам бібліоте­ки Валентина Розуменко добре відома як автор «Майдан...Хто якщо не я?!», в якій йдеться про події Революції Гідності 2013-2014 років. А в першій частині кни­ги «Нескорені» - про її героя Романа Воз­ного, жителя села Полудня. Під час війни він був тричі поранений, двічі контуже­ний, пережив жахи полону в підвалах служби безпеки бойовиків у Донецьку.

Під час зустрічі присутні спілкувалися з письменницею, яка презентувала їм нові твори, з захопленням розповідала про події, що розгортаються в «Нескоре­них» та «Майдан...», відповідала на пи­тання від учасників зустрічі. Бібліограф районної бібліотеки Галина Тимошенко провела презентацію виставки нової ча­стини книг авторки, які, до речі, можна було придбати одразу ж після зустрічі. На захід завітала родина письменниці та працівники бібліотеки, члени літератур­ного об'єднання «За покликом душі», чи­тачі, вчителі та всі бажаючі. Галина Ми­хайлівна, керівник літературного об'єднання «За покликом душі» Катерина Бульба та вчитель зарубіжної літерату­ри «Ліцей «Ерудит» Любов Буга ділилися своїми враженнями від творів письмен­ниці та запрошували всіх бажаючих дізна­тися більше про наших бійців, що загину­ли під час воєнних дій. Адже в бібліотеці та краєзнавчому музеї існує чимала кількість інформації про них. До того ж, Галина Михайлівна запропонувала ство­рити спільними зусиллями в Монастирищі літопис про бійців нашого краю, щоб май­бутні покоління не забували про героїв-земляків. Та дуже хочуть, щоб держава власним коштом видавала не лише ці, а и багато інших книг про воєнні дії на Сході України, щоб донести до мирного населен­ня справжню інформацію про ці події. А чле­ни літературного об'єднання «За покликом душі» - Євгенія Комар, Павло Бондаренко, Марина Калінчук читали вірші з добре вже відомих власних творів. Та племінниця ав­торки Софія Розуменко зачитала вірш мо­лодої поетеси з Донеччини.

Створювати книги Валентині Олек­сандрівні допомагає вся родина: чоловік, син, брат Анатолій, а верстка та дизай­нерське оформлення лягло на плечі доньки. Та найбільше вдячна авторка книг учас­никам бойових дій, за справжні невигадані розповіді. Валентина Олександрівна пише лише правдиві історії, спираючись на свідчення наших бійців. Твори письменниці наскрізь просочені болем та стражданням, адже в них розкривається справжнє об­личчя війни. З сумом та печаллю згаду­ються бійці, котрі загинули, захищаючи нашу рідну неньку Україну. Але не лише військові спонукали авторку писати, а й зустрічі з їх дружинами, матерями. Котрі, в свою чер­гу, ділилися своїм невимовним горем та болем, хвилюванням та надією на краще світле майбутнє. Валентина Олександрів­на спілкувалася з 50-ма різними людьми, котрі розповіли свої реальні історії, що відбу­валися в гарячих точках. Ця книга створе­на - адже є очевидці війни, котрі й розпо­віли про всі жахіття та страждання на Сході України. Відбуваються страшні події в житті наших героїв-земляків. Йдеться, зокрема про загибель 23-річного Руслана Нищика жителя с.Аврамівки. Пам'ять про його мужність, честь, звитягу та непересічні людські якості назавжди залишаться в серцях рідних, близьких, земляків, бойо­вих побратимів - усіх, хто знав, пова­жав та любив Руслана, справжнього пат­ріота та героя рідної країни. Мама Русла­на була присутня на зустрічі, та з неви­мовним болем і слізьми на очах згадува­ла свого сина. Хвилиною мовчання вша­нували його пам'ять та всіх, хто віддав своє життя за рідну Україну.

Своїми враженнями від війни поділив­ся брат авторки, герой другої частини книги «Нескорені» - Анатолій Скригонюк. Котрий на власній шкірі відчув всю «кра­су» війни. Потрапив на поле бою Анатолій у 2015 році та ще й в найгарячішу точку. Згадав лише про повернення додому. «Коли побачив тітку, запитав, чому вона так постаріла?» - говорить Анатолій. Та не лише вона, а й всі рідні змінилися за цей час. Не зміг змовчати й чоловік Ва­лентини Олександрівни Тарас Здорови­ло. Він поділився спогадами про період Майдану, на якому був безпосереднім учасником-активістом. Ще досить довго родина авторки ділилася власними спо­гадами та розповідями очевидців з воєн­них подій нашого часу. А по завершенні зустрічі Валентина Олександрівна з раді­стю взяла участь в автограф і фото сес­іях, подарувала другу частину книги «Не­скорені» Монастирищенським Цент­ральній районній та Дитячій бібліотекам , мамі Руслана Нищика та Євгенії Комар. Також багато присутніх придбали книги за власні кошти з автографом письмен­ниці. І як же не сказати про читачів від спілкування з автором. Усі присутні були приємно вражені спілкуванням з пись­менницею, тому що Валентина Олексан­дрівна так розповідала сюжет книг, що, здавалося ми всі на деякий час відчули себе на місці подій головних героїв книг та наскрізь відчули біль очевидців.

Сподіваємось, що зустріч з Валенти­ною Розуменко залишила в серцях при­сутніх тепло від спілкування, бажання прочитати ще більше творів про важке становище нашої країни з часів Майда­ну та до сьогодення. Працівники бібліо­теки запросили Валентину Олександ­рівну на зустріч з учнями шкіл Монастирищини уже в вересні цього року. Та побажали, щоб кожен новий день да­рував прекрасні ідеї і цікаві задумки, натхнення ніколи не залишало душу, щоб творити і писати допомагала лю­бов близьких і теплота рідних сердець. А ми бажаємо їй міцного здоров'я, твор­чих успіхів і нових літературних ше­деврів, нехай життя не ображає і дарує побільше радісних, яскравих і позитив­них моментів.

Лілія Клименко, газета "Зоря" 26 липня 2019 року.

Знайомтесь: Книжкові новинки

АЛЕКСІЄВИЧ Світлана. «У війни не жіноче обличчя»».

Російсько­мовна білоруська письменниця, лауреатка Нобелівської премії з літератури 2015 року.

Коли вперше за історію жінки опинилися в армії? Уже в ІV столітті до нашої ери в Афінах і Спарті в грецьких військах воювали жінки.  Пізніше вони брали участь у походах Олександра Македонського. А під час Другої світової війни світ став свідком жіночого феномена. В Радянській Армії воювало близько мільйона жінок. Вони опановували всі військові спеціальності, з- поміж них і суто «чоловічі». Навіть виникла мовна проблема: слова «танкіст», «піхотинець», «автоматник» до того часу не мали жіночого роду, бо цієї роботи ще ніколи не виконувала жінка. Жіночі  слова народилася там, на війні... Книга-сповідь, документ люд­ської пам'яті, запис історії жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Написана 1983 року, скорочена радянською цензурою, вона вида­валась мільйонними накладами, була екранізована й неодноразово поставлена в театрі. Перекладена понад 20 мовами У новій ав­торській редакції, підготовленій 30 років тому, письменниця поновила порізаний цензурою текст і додала нові епізоди.

«Мені дісталася власна війна...

Я пройшла тернистий шлях вкупі зі своїми героями. Як і вона, довго не вірила, що наша Перемога має два обличчя — перше вродливе, а друге страшне, у рубцях, нестерпно на нього дивитись,» — писала Світлана Алексієвич.

ГАВРИШКО Марта. «Жіночі історії війни».

     У період Другої світової війни чимало жінок приєдналися до лав націоналістичного підпілля та Української повстанської армії як зв'язкові, розвідниці, санітарки. Пліч-о-пліч з чоловіками вони пройшли горнило кривавих подій, спростувавши всі стереотипи про «слабку стать» їхні голоси трива­лий час не було чутно, їхній досвід залишився невидимим Це книжки — збірки історій-сповідей жінок, які не просто бачили війну та брали активну участь у тогочасних подіях, а прожили її. Вони були не лише очевидцями, жертвами, але й виконавцями насилля . Вся правда про жахи війни, без прик­рас та міфологізації. Відверта розповідь про те, що означало бути жінкою під час війни Унікальні спогади селянок і міщанок, жінок з різною освітою та соціальним становищем, жінок, які обіймали керівні посади в ОУН і були рядо­вими підпільницями. Живі емоції в історіях, які роками залишались непочутими. Справжні долі дівчат, яких колись змінила війна...

ДОЧИНЕЦЬ Мирослав. «Доро­га в небо — до людей».

      Немає поганого життя — є невміння жити. Якщо людина піднімається вгору, бажаючи досягти вершини — їй необхідно відмовитись від зайвого вантажу. Людина — це вічне каяття, це відродження... Треба дуже багато працювати і це колись помітять люди, а , може й Бог... Зрештою, все закінчується добре, та не всі мають терпіння доче­катися цього... Якщо сили скін­чилися, залишається ще воля, впертість і витримка. Про це та інше йдеться в цій книжці.

ЛИС Володимир. «Місяць, об­митий дощем».

       Володимир Лис — відомий український журналіст, знаменитий прозаїк і драматург. Його називають справжнім народ­ним письменником і феноменом сучасності. Він є володарем чис­ленних престижних літературних премій, серед яких титул «Золотий письменник України», багато­разовим призером «Коронації слова», автором уже легендарного «Століття Якова» — «Найкращого роману десятиріччя, що ліг в основу однієї з найбільших успішних екра­нізацій останніх років».

       Ця збірка різнобарвних, але водночас таких споріднених есеїв і новел про життя — немов букет зібраного восени листя. Серйозні, а інколи й іронічні роздуми про сенс щоденного буття й гімн часу, про історичну долю України й таємниця людського серця… Як відпустити минуле та не боятися нових зустрічей? Де черпати нас­нагу на кожен день? Як розпізнати поворотні моменти й повчитися не шукати підтексту у випадковостях? Треба просто радіти життю й дихати на повні груди! Натхненні історії з добрим гумором, прості, але такі важливі для кожного цінності, звичні й рідні для нас слова...

ТАЛАН Світлана «Ракурс».

        Світлана Талан — українська письменниця, автор романів у жанрі «реальних історій», які їй підказує саме життя. Неодно­разова фіналістка Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова», «зо­лотий письменник України», один з найуспішніших авторів за версією журналу «Фокус». Усі її твори ма­ють гостросоціальну тематику. Роман «Ракурс» — про різні, але однаково переділені війною долі українців.

Східна Україна, 2014 рік. Еліна, жителька Луганська стає добро­вольцем батальйону «Айдар». Євген — прибічник ЛНР Він щиро підтримує свої переконання ре­альними діями, йде воювати. Цей крок змінить його життя назавжди, він побачить правду і визнає свої помилки. Попереду чекає довгий шлях…

     Ці книги — про долі людей, чиє життя тепер матиме чіткі «до» і «після», про надії і втрати, про боротьбу й силу волі, про помилки, вічні пошуки істини й непереборне бажання жити.

Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки. Газета "Наша Монастирищина" 25 липня 2019 року.

Аби ми не забували, хто і звідки родом

Кожна епоха має своє покли­кання та своїх героїв. Маємо їх і ми, українці. Про Героїв Майдану, учасників неоголошеної війни з російським агресором та його посіпаками розповідає у своїх книгах журналістка, уродженка с.Княжа Криниця Валентина РО­ЗУМЕНКО

16 липня в затишній читальній залі Монастирищенської цен­тральної районної бібліотеки відбулася зустріч з письмен­ницею, яка презентувала другу свою книгу «Нескорені». На зус­трічі були присутні бібліотечні працівники, вчителі, користувачі, представники ЗМІ, учасники літе­ратурного об'єднання «За покли­ком душі» (керівник Катерина Бульба), мама полеглого бійця Руслана Нищика, учасники АТО.

Валентина Розуменко пос­тійно намагається бути на вістрі подій країни. Після поїздки до Непалу з групою відомих україн­ських альпіністів подорожні на­риси переросли в першу її книгу «Непал, або Подорож в Гімалаї».

Наступну- «Майдан... Хто, якщо не я?» - було написано під час буремних подій Революції Гід­ності 2013-2014 років: у ній зібра­но 60 інтерв'ю з безпосередніми учасниками тих історичних перипетій. У грудні 2016 року поба­чила світ її чергова книга «Неско­рені». «Той, що пройшов полон» - це розповідь про героя цієї книги -        Романа Возного, жителя села Попудні. Під час війни був тричі поранений, двічі контужений, пережив жахи полону в підвалах служби безпеки бойовиків у Донецьку.

І ось знову друга книга «Неско­рені». Валентина Розуменко розповіла про історію написання всіх своїх книг. Переповіла присут­нім про жорстокі реалії і трагічні наслідки російської агресії, що спричинили кровопролитну війну, приклади жертовності і героїзму захисників України, які пройшли крізь пекельне горнило Дебальцевого, Іловайська, Донецького аеропорту. Степанівки. Світлодарської дуги та інших «гарячих» точок.

На межі січня-лютого 2015 року до Монастирищенського району надійшло трагічне пові­домлення про загибель 23-річного Руслана Нищика, жителя с.Аврамівки.  Пам'ять про його мужність, честь, звитягу та непе­ресічні людські якості назавжди залишаться в серцях рідних, близьких, земляків, бойових      по­братимів - усіх, хто знав, поважав та любив Руслана, справжнього патріота та героя рідної країни. Присутня на заході Євгенія Ми­хайлівна Комар присвятила вірші «Полеглому сину», «Пам'яті за­гиблого героя», які ввійшли разом з розповіддю «Пробач матусю...» у книгу. Щиро, з сльозами на очах мама Руслана Нищика згадувала свого сина, його доброту і відда­ність Україні.

Хвилиною мовчання вшану­вали пам'ять полеглого Руслана Нищика, всіх, хто віддав своє життя за вільну Україну.

Зустріч пройшла в теплій, щирій атмосфері. Валентина Олександрівна Розуменко пові­дала присутнім цікаві факти про героїв книги, а її чоловік - Тарас Здоровило про події на Майдані, активним учасником якого він був. Автор подарувала другу книгу «Нескорені» Монастирищенській центральній районній бібліотеці, районній бібліотеці для дітей, мамі Руслана - Галині Нищик, Євгенії Михайлівні Комар. А також багато присутніх придбали книги за власні кошти з автогра­фом письменниці.

Присутні щиро дякували Ва­лентині Розуменко за цікаву роз­повідь, побажали творчих успіхів в написанні нових книг, творчої наснаги і пошуку.

Газета "Наша Монастирищина" 25 липня 2019 року.

Гордість Монастирищини

У вівторок в читальній залі Монастирищенської районної бібліотеки наша відома землячка Валентина Розуменко  презентувала свою другу книгу: «Нескорені».

Член Національної спілки журналістів та Національної спілки письменників України, Валентина Олександрівна Розуменко – уродженка села Княжа Криниця. Свої дитячі літа майбутня письменниця (яка навіть на думці не мала займатися літературною працею) провела серед сільського буйноцвіття. Пізніше, навчаючись у Київському державному педагогічному інституті, вона здобуде професію, яка кардинально відрізнятиметься (вивчала природничі науки) від р_{ діяльності сучасної Валентини Розуменко. Бо сьогодні вона - визнаний автор книг, створених на основі документальних свідчень _н. учасників та очевидців Революції Гідності й подій на сході України. Хоча перша книга «Непал, або подорож у Гімалаї» Валентини Розу­менко побачила світ у 2003 році - після поїздки з українською аль­піністською експедицією «Ама Даблам - 99» у Непал за програмою «Прапор України на вершинах світу». Вже відтоді пані Валентина ніколи не залишатиме письменницької справи... І от сьогодні, через 16 років дебюту як письменниці, в приміщенні рідної Монастирищенської центральної районної бібліотеки Ва­лентина Розуменко вперше представила своїм численним чита­чам книгу «Нескорені», яка є другою частиною однойменного твору, презентованого в 2016 році. Наразі видано лишень 500 примірників, хоча планується близько 2000 (до речі, вже восени читачі Монастирищенської ЦРБ матимуть прекрасну нагоду взяти для прочитання книгу). Вона відтворює реальні факти і події війни на сході України, які переповіли письменниці учасники  бойових дій та очевидці. Це - розповіді понад 50-ти українських бійців, добровольців, волонтерів і медиків, батьків та дружин героїв. Вони на власні очі бачили жахіття всепоглинаючої війни - її невблаганність, жорстокість і байдужість до людського життя... Ця книга спрямована донести читачеві справжню історію 6-літньої  війни українського народу проти російських окупантів, де правда _д сочиться крізь рани захисників Батьківщини та сльози матерів загиблих воїнів, пробивається крізь гарматний порох та стоптану солдатськими чоботами землю. «Нескорені» - це історія самопо­жертви, відданості рідному краю, людяності й моралі тих, хто що-денно боронить незалежність та суверенітет України. Це - більше,  аніж книга на 648 сторінок. Це - життя десятків людей, історія  подвигів яких не завершується разом із крапкою в останньому абзаці... її варто прочитати просто для того, щоб пам'ятати...

Анастасія Кашоїд. газета "Алекс" 25 липня 2019 року.

Книги від щирого серця

Дарування книг бібліоте­кам - це дуже давня форма доброчинності та надійне джерело поповнення фондів. Безцінний внесок у форму­вання фонду Монастирищенської центральної район­ної бібліотеки зробила колиш­ня наша читачка Юлія Захарчук, нині жителька міста Львів. Під час чергових відвідин батьків в Монастирищі, моло­да жінка вже зі своїми дітками завітали до бібліотеки і пода­рували підбірку книг про АТО. Юлія розповідає, що завж­ди з вдячністю згадує район­ну бібліотеку, велелюдний чи­тальний зал, в якому готува­лась до уроків, завжди отри­мувала потрібну інформацію, читала книги з шкільної про­грами. Юлія впевнена, що саме книги допомогли їй здо­бути успіх в житті та обрати свою життєву стежину. В рідному місті дівчина тісно співпрацює з волонтерами, буває на зустрічах з атовцями, цікавиться літературою та так як і в юності любить читати, а також буває на пре­зентаціях своїх друзів-письменників, які пишуть і вида­ють книги про АТО. А нещо­давно на адресу бібліотеки зі Львова надійшла посилка з новими виданнями. Книги надзвичайно цікаві, цінні, і що важливо для молоді, значна частина видань у вигляді коміксів, які малювали молоді креативні художники, зобра­жуючи події на сході, військові операції, оборону Луганського аеропорту тощо. З цими книгами мож­на ознайомитись, завітав­ши в районну бібліотеку.

Колектив бібліотеки вис­ловлює щиру вдячність за небайдужість, патріотизм та щедрість Юлії Захарчук, а також її батькам, які вихова­ли таку прекрасну людину та бажає миру, здоров'я і до­статку дарувальниці та її сім'ї. Ми вдячні всім монастирищанам, які щедро, від душі дарують нам книги зі своїх домашніх бібліотек, цим самим суттєво попов­нюючи фонд бібліотеки актуальними виданнями. Ми впевнені, що ця добра спра­ва повернеться до вас доб­ром, дорогі наші меценати!

Оксана Мартиш, завідуюча відділом обслуговування, 5 липня 2019 року газета "Зоря".

Талант, помножений на волю   

Роман Іваничук – визначний прозаїк, громадський діяч, один із організаторів Товариства україн­ської мови ім. Тараса Шев­ченка, член Національної спілки письменників Укра­їни, депутат Верховної Ра­ди 1-го скликання, заслу­жений працівник культури України, Лауреат Шевчен­ківської премії, Герой Ук­раїни. Син сільського вчи­теля, народився в селі Трач Косівського району Івано-Франківської облас­ті. Навчався в Коломий­ській гімназії. Склавши успішно дев'ять вступних іспитів, 1948 року став студентом Львівського уні­верситету. Був надзви­чайно працьовитим, на сон відводив тільки шість годин, бо вважав прос­паний час утраченим.

Перший рік навчання на українській філології закінчив круглим відмін­ником. Та несподівано Іваничука відрахували з університету й забрали на чотири роки в солдати. За що? Бо був чесним, прин­циповим, ненавидів під­лість, доноси й навушництво, кар'єризм, брех­ню, фальш. Не кривив ду­шею, не був пристосуван­цем. Після Армії Роман Іваничук повернувся до Львівського університету, по закінченні якого три роки вчителював у містечку Щирець. Потім перейшов на роботу в редакцію жур­налу «Жовтень» (тепер «Дзвін»), як літератор ви­ховувався на традиціях новелістики Василя Стефаника, яким захоплю­вався батько письмен­ника, сільський учитель і його літературний настав­ник.

         У 1968 році письмен­ник опублікував свій пер­ший історичний роман «Мальви», який приніс йому величезний успіх у читачів і шалену партійну, ідеологічну критику, бо в ньому була вперше постав­лена проблема збережен­ня національної самосві­домості, яка пізніше з по­дачі Ч.Айтматова в його романі «І понад вік триває день» («Буранний полу­станок») одержала назву манкурства. Правда, в ін­терпретації Іваничука ця проблема скоріше мала  назву яничарства, недаремно й первісна назва роману була «Яничари». Але така назва могла викликати підозру цензури, бо натякала на національний аспект, тому з «маскува­льною» метою автор замі­нив її на «Мальви». Як тільки роман було надру­ковано, ще не встигли з'я­витися рецензії, усна й письмова партійна критика за спецзавданням «згори» проголосила «мальви» ідеологічно шкідливим «історичним романом без історії». Що ж так налякало в романі партійних працівників? На той час страшним та небезпечним було саме звернення до національної історії, утвердження ідеї любові до рідної землі і народу як виміру соціальної та моральної вартості людини, бо це могло спровокувати в українців бажання відтворити могутню колись Українську державу.  Дія в ро­мані «Мальви» відбувається в середині ХVІІ ст. — напередодні та під час національно визвольної війни під проводом Бог­дана Хмельницького. Це історія життя полонянки з України Марії, її поневі­ряння на чужині із дочкою Соломією, яку вона в Кри­му назвала Мальвою, спо­діваючись, що виживе до­чка, як вижили занесені вітрами з українських сте­пів квіти. Усі події змальо­вуються в той час, коли Україна протистояла двом державам загарбницям: Османській імперії та Кри­мському ханству, що вою­ють проти України силами її дітей.

           В 1968 році Роман Іва­ничук написав ще один ро­ман «Журавлиний крик». Але після скандалу з поя­вою роману «Мальви» годі було навіть думати про можливість його опублі­кування, тому твір дійшов до читачів через двадцять років. Роман розповідає про життя різних верств Російської імперії другої половини ХУІІ ст, останні роки існування Запорізь­кої Січі, змальовує образ її кошового Петра Калнишевського, показує істо­ричні шляхи України. Одну з провідних думок твору розкривають такі рядки роману: «Чим житиме на­род, коли в нього не стане зброї, а до мислі не прив­чили? Загине він», — каже Сковорода. А щоб цього не трапилось, учитися треба: кожен день, кожну мить розум свій будити, — він же безмежний. А коли народ матиме його хоча б у головах окремих людей, то уподібниться він кременеві, в якому затаївся вогонь».

         У романі «Манускрипт з вулиці Руської» показано зародження ідеї визвольної війни, майбутньої Хмельниччини у Львові кінця ХVІ початку ХVІІ, а в творі «Вода з калиною» йдеться про «будителів національної пам’яі «Руську трійцю» Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича. Якова Головацького, які в 30-х роках ХІХ ст. вперше в Західній Україні стали писати літературні твори народною мовою. Тема суду історії, нащадків і власної совісті над людиною, її життям і вчинками, сповіді, звіту історичної людини перед народом прийдешнім є провідною і для роману «Шрами на скалі» (1986). У романі поєднано три часові пла­ни: епоха І.Франка, часи Д.Галицького і сучасність.

У 1990 -х роках пись­менник збагатив україн­ську літературу новини творами «Бо війна — вій­ною...» (1991), «Орда» (1992). «Ренегат» та «Єва­нгеліє від Томи», а також автобіографічний твір «Благослови душу мою, Господи».

Роман Іваничук— ав­тор багатьох збірок та но­вел, оповідань, але най­більшу популярність здо­був як історичний рома­ніст. Заглиблення в істо­ричне минуле свого наро­ду, спільні події й герої, символічні образи, про­відні ідеї, передовсім, най­головніша — ідея любові до рідної землі й народу як смислу існування людини об'єднують романи Іваничука в один цикл.

«Хресна проща» — ро­ман, в якому поєднано різні часи: історія воло­дарювання Данила Гали­цького, його сина Лева, початок XX століття, хрущовська «відлига», часи існу­вання «Доморосів» — гурт­ків молодих студентів-філологів, одним з яких був Роман Іваничук. І об'єднує ці всі часи Страдчівська печерська Лавра, а також вічне запитання: «як збе­регти вірність, себе для своєї землі».

Історичні романи пи­сьменника спонукають до роздумів про минуле і су­часне рідної землі, адже перше віддзеркалюється в другому. І тільки осмис­ливши тісну сув'язь їх, про­пустивши крізь серце найгіркіше і найсвітліше з перейденого минулими поколіннями та збагативши свій історичний досвід, зможемо чесно дивитися у вічі майбутньому й означити свій шлях до нього високими виявами правди і любові.

Галина Тимошенко, бібліограф ЦРБ, газета "Наша Монастирищина" 23 травня 2019 року.

Чорнобиль. Чорнобиль, трава полинова 

Чудовими краєвидами, щедрими, врожайними садами, прекрасними місця­ми відпочинку, багатими лісами слави­лась чорнобильська земля Та тільки до жахливої позначки, до радіаційної межі, проораної квітневої ночі 1986-го. Відтоді ця земля стала називатися зоною. Зона — це скалічена, непридатна до життя місцевість. Біда розчинилася у духмяному повітрі, у біло-рожевому цвітінні яблунь та абрикос, у воді сільських криниць, у всій красі

26 квітня 1986 -го року. Ця дата назавжди залишиться в пам'яті людства. О першій годині 23 хвилини 40 секунд , коли всі спали безтурботним сном, над четвертим реактором Чорнобильської АЕС несподівано розірвало нічну темряву велетенське полум'я. Ще стільки часу буде потрібно, щоб реально осмислити те, що трапилось. А смерть уже відкрила свій чорний рахунок і забрала найкращих. Людство дізнається їхні імена згодом. За покликом рідної землі на захист свого народу першими до палаючого реактора за тривогою прибули пожежні з охорони ЧАЕС Потім прибуло підкріплення з міста Прип'яті.28 чоловік двох караулів затули­ли собою не тільки станцію, а й Європу. Шість чоловік загинули майже відразу. І всі молоді: Правик Володимир, Кібенок Віктор, Ващук Микола, Тищенко Микола — українці, Тишура Володимир — росіянин, Ігнатенко Василь —білорус. А їм би тільки починати жити, кохати, нести радість близьким. У кожного свої плани, надії. Та ніч 26 квітня стала для них фатальною Вони не озирались не ховались а в самому пеклі аварії виконували свій обов'язок, до останнього подиху. А по­тім...Обірвалась мрія, згинули надія і любов, а головне і найстрашніше — обірвалось життя,

Минають дні, місяці, роки з пам'ятної квітневої ночі вісімдесят шостого, коли сталась аварія на четвертому блоці Чорнобильської АЕС. Якою чудовою людиною постає Володя Правик, Герой Радянського Союзу у своїх листах до коханої, до нареченої, до дружини. Книга Галини Ковтун «Я писатиму тобі щодня...» присвячена йому. Вони познайомились в Черкасах, коли Володя навчався в по­жежному, а Надя в музичному училищі.                                                                                                                                  Це сталося у новорічну ніч, на балу в пожеж­ному училищі, на Новий 1982-й рік. Надя збиралася до батьків у Городище І не поїхала. Випадково? А може н! Може, є на світі та невловима, незрима сила, яка торує, зводить дороги двох молодих людей? Бо чому ж тоді замість авто­вокзалу Надя з подружкою пішла в пожежне училище на вечір? Воно світи­лось вогнями, лилася музика. Дівчата переступили поріг і стали в куточку. Зміню­вались мелодії, незмінним був лише її партнер — курсант Володя. Він і додому її провів: «Щоб маленьких ніхто не скрив­див». Володя полонив «дитсадок» відразу і назавжди. Домовились про зустріч. Це було незвично і дивно, як у казці. І ця казка тривала чотири роки і чотири місяці, доки він був живий. За час їхнього знайомства, дружби, спільного життя Володя написав Наді вісімсот листів.

Будівельники захисних споруд сарко­фага, робітники атомної станції, шахтарі, молоді солдати також рятували нас. Згадаймо, вшануймо не тільки пожеж­ників, а всіх медичних працівників, які рятували тих же пожежників під час гасіння і вже після пожежі. Адже навіть знаходитись біля враженого такою великою дозою радіації було дуже небез­печно.

Щоб врятувати людей, що жили в межах зони, їх усіх евакуювали, тобто вивезли з рідних домівок. Це була страшна еваку­ація, бо людям заборонили брати з собою будь-які речі. Евакуйовані втратили все: житло, речі, роботу, минуле життя. А головне — здоров'я. І ще гірше —дуже багато з них з часом втратили життя. За офіційними даними, від наслідків аварії на ЧАЕС померло 200 тисяч людей. Але за неофіційними даними — удвічі більше.

Та найгіркіші сльози Україна проливає за дітьми. Бо підступність радіації полягає в тому, що чим молодша людина, тим сильніше радіація вражає організм. 26 квітня — День пам'яті. День скорботи і роздумів. Схилімо голови перед усіма, кого сьогодні вже немає з нами, перед тими, хто ціною власного життя оплатив шанс на життя мільйонів.

«І так, як в полях перед в'їздом у Берестечко увагу кожного привертає напис, десь приблизно такий, цитую з пам'яті «Спинися і схили голову! Ти підходиш до святого для твого народу місця.. Тут боролися твої предки, тут вони полягли за свободу»—так на всіх під'їздах до Чорнобиля повинні бути не лише таблички про «зону особливого режиму» А має бути написано українською мовою: «Спинися і схили голову! Перед тобою зона національної трагедії. Тут загинуло україн­ське Полісся. Пошануй його святу пам'ять і страждання цього народу». Ліна Кос­тенко.

Галина Тимошенко, бібліограф ЦРБ, газета "Наша Монастирищина" 25 квітня 2019 року.

Улюблені сучасні українські письменники

Сучасна людина... Якою вона має бути, щоб вижити в стрім­кому життєвому вирі, не втра­тивши гідності? Що найваж­ливіше в житті? Які духовні цін­ності мають переважати в люд­ській свідомості, щоб вона могла відчувати відповідальність за збереження довкілля?

Саме проблеми формування особистості хвилюють пись­менників, які осмислюють сучас­ність, вплив на становлення людини. Вони своїми творами виховують майбутнього грома­дянина, здатного не тільки до споживання , а й до творення й примноження матеріальних та духовних цінностей. Роль пись­менника в суспільстві надзви­чайно важлива. Письменник — це очі, думки та совість сус­пільства. Чесність, спроможність хоробро дивитися у вічі дійсності і відкрито говорити правду і являють справжнього письмен­ника. Його пильні спостере­ження, влучні здогадки та перед­бачення є відгуком доби й одно­часно її формотворчим елемен­том. До рамок сучасної україн­ської літератури більшість дос­лідників приналежнює тих мит­ців, які жили й творили в період, починаючи від другої половини XX століття, закінчуючи межею двох тисячоліть, тобто 2000 ро­ком.

Оксана ЗАБУЖКО

—Народилась 19 вересня 1960 року у Луцьку. Розпочаті у вересні 1965 року репресії проти україн­ської інтелігенції змусили родину покинути Луцьк. З 1968 року Оксана Забужко мешкає в Києві Закінчила філософський факу­льтет            (1982) та аспірантуру з естетики (1985) Київського уні­верситету ім. Т.Г.Шевченка. Окса­на Забужко є автором поетичних збірок «Травневий іній»(1985), «Диригент останньої свічки» (1990), «Апостол» (1994), роману «Польові дослідження з україн­ського сексу»( 1996), поем, повіс­тей. Роман «Польові дослід­ження з українського сексу» Оксани Забужко — один з найпо­мітніших творів української літе­ратури останнього десятиліття. Роман, який   своєю появою викликав колосальний резонанс. Про нього писали усе: від «Гені­альне творіння українського автора» до «Купа сірого напів-літературного тіста». Насправді ж цей твір — своєрідний щоденник особистого життя головної героїні - талановитої української пись­менниці (утримаємось від жод­них натяків на автобіографіч­ність), яка змушена була виїхати за кордон через занадто вже сильний контраст між внутрішнім світом та реаліями життя на Батьківщині.

Андрій КОКОТЮХА

Народився в місті Ніжині. Перший художній твір, написав у віці 7 років. Справжній .майстер хитросплетінь сюжету. Його романи розійшлись накладом понад 200 000 екземплярів, а сценарії дають життя докумен­тальним і художнім творам. Перелік його письменницьких нагород справді вражає: три Дипломи «Коронації слова», п'ять головних премій цього престижного літературного кон­курсу — від третьої до першої, а 2012 року він завоював почесне звання «Золотого письменника України».

Кокотюха — це стабільна марка, або, як тепер кажуть, бренд. Почавши із кримінальних романів, він повсякчас розширює межі жанру. Драма українців, затиснутих двома тоталітарними «соціалізмами» — інтернаці­ональним та національним. Історія життя « на грані двох світів» варта того, щоб її розпо­вісти. В цьому сенсі роман А Кокотюхи «Червоний» при­речений бути прочитаним. Пов­станський рух неоднорідний і неоднозначний. Усередині цього руху було дуже багато розбіж­ностей, усі вони мали одну мету

—звільнити Україну від окупації. Просто в кожного були свої ме­тоди . Але розуміли вони все це однаково.

Володимир ЛИС

Український журналіст, дра­матург, письменник. Народився 26 жовтня 1950 року на хуторі поблизу села Згорани на Волині. В 1977 році завчив факультет журналістики Львівського дер­жавного університету . Служив у війську, працював журналістом у районних газетах Волині, Хмель­ниччини, Херсонщини, Рівнен­щини, у волинській молодіжці, завідував літературною частиною Рівненською музично-драма­тичного театру. Автор творів «Ай­стри на зрубі», «І прибуде суддя», «Камінь посеред саду», «Мас­ка», лауреат Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» ( 2000, 2001), володар Гран-Прі Всеукраїнського конкурсу «Коро­нація слова» за романом «Острів Сильвестра» (2008). Роман «Сто­ліття Якова» вважається одним із найкращих творів сучасної української літератури. «Давно хотів розповісти історію жінки, вписану у XX століття. Так, як написав історію чоловіка у «Сто­ліття Якова» — прокоментував свій новий роман відомий май­стер художнього слова. Згаданий письменником твір 2012 року під час конкурсу «Краща книга України» був визнаний лідером серед бестселерів, увійшов до п'ятірки фіналістів. «Книги року» за версією Бі-Бі-Сі і потрапив на книжкову полицю бібліотек. Ро­ман «Соло для Соломії» прис­вячено жінці -матері. Три частини свого твору письменник назвав «Засів», «Приспів», «Фінал». Отже, йдеться про юність, зрі­лість, розквіт. Той Щедрий вечір подарував її матері солодку звіс­тку про зародження життя. Донь­ку назвали на честь матері Соломією. Неймовірна дитина змалку дивувала не лише своєю красою, а й особливим світо­сприйняттям, яке не залишить байдужим і читачів, особливо ж читачок.

Василь ШКЛЯР

Український письменник, по­літичний діяч. Один із найпопулярніших і найбільш читаних сучасних українських письме­нників. Народився в 1951 році в селі Ганжалівка Лисянського району на Черкащині. Автор творів «Перший сніг», «Живиця», «Праліс», «Ностальгія», «Тінь сови», «Ключ», «Залишенець... Чорний ворон», «Маруся», «Чор­не сонце», «Дума про братів азовських», «Троща».

Відвідуйте бібліотеку, читайте твори сучасних авторів.
Галина Тимошенко, бібліограф ЦРБ, газета "Наша Монастирищина" 18 квітня 2019 року.

З любов’ю до України

Юрій Михайлович МУШКЕТИК — відомий майстер сучасної української

прози, Герой України, Лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (1980 роман

«Позиція»). Автор багатьох повістей та романів Юрій Мушкетик оцінює

свою творчість об'єктивно і суворо. Вважає, що переважна більшість книг

заслуговують на дуже критичну оцінку: «Оцінюю більшість творів досить

невисоко, і, -можливо, тепер я від деяких з них відмовився б».

   Народився 21 березня 1929 року на Чернігівщині в селі Вертівка (нині Ніжинський район), змалку довелось зазнати лиха окупації. Після визволення України від нацистів продовжив навчання в школі. Навчався на філологічному факультеті Київського університету, потім в аспірантурі. На ці роки припадає літературний дебют Юрія Мушкетика— повість «Семен Палій», опублікована 1954 року у видавництві «Радянський письменник».

Після виходу в світ історичної повісті «Семен Палій» Юрій Мушкетик став членом Спілки письменників СРСР Від повістей «Семен Палій» та «Гайдамаки» (1957) після епізодичних звернень до античності Мушкетик знову повернувся до історичної тематики: «Жовтий цвіт кульбаби» (1985), «Яса» (1987), «Гетьманський скарб» (1993), «На брата брат» (1994).

Ці романи присвячені українському козацтву.

   В центрі роману «Яса» — кошовий атаман Запорозької Січі Іван Сірко, який ще за життя став легендою, бо під його проводом запорожці не програли майже ні одного бою. В романі охоплено хронологічно невеликий період (1873-1675), коли Україна вела війну з турецькими загарбниками, відтворено героїчну оборону Ладижина від османів.

Роман «Гетьманський скарб» присвячений трагічній долі України і її гетьмана Павла Полуботка під насильницьким пануванням Петра І. Схематично життя гетьмана-мученика було окреслено ще в «Історії русів» та для радянської науки і художньої літератури ця тема була під забороною. Нині вона, опрацьована рукою вправного майстра історичної прози, повертається до читачів незалежної України, розкриваючи перед ними ще одну сторінку боротьби за українську державність, спробу гетьмана Полуботка врятувати Україну від остаточного поневолення.

Події, що розгорталися на Україні за часів гетьмана Виговського відтворює роман «На брата брат».

У центрі роману «Останній гетьман» визначна історична постать, державний діяч, останній керманич козацької України Кирило Розумовський. Перед нами — освічений і далекоглядний політик, що , ставши на гетьманство, дії свої передусім спрямував на модернізацію козацького ладу, провів кілька важливих реформ, вставав на захист прав і свобод козацької автономій.

Українська історія у творах Юрія Мушкетика повертається до нас своїм лицем, очищеною і незамуленою. Автор як справжній талант завжди знаходив можливість відтворити історію рідного народу у всій її величі і трагічності; політичної незалежності України. В героїчних сторінках минулого бачать приклад у сучасності. Це була «втеча» від дійсності, а й утвердження себе як великого народу, що має багатовікову і славну історію.

Галина Тимошенко, бібліограф ЦРБ, газета "Наша Монастирищина" 21 березня 2019 року

Нова книга Федора Бойка

    Ім'я письменника-земляка Федора Максимовича Бойка добре відоме в нашому краї адже він народився в Лукашівці.

Після закінчення школи на­вчався в Київській медичній школі. Так склалося, що зму­шений піти працювати слюсарем-штампувальником на Київський перший авторе­монтний завод. Потім була війна. Федір Бойко брав ак­тивну участь в обороні Киє­ва. Працював на оборонних спорудах та допомагав ре­монтувати військову техніку.

Із вересня 1941 року по січень 1944 року юнак був примусово відправлений на каторжні роботи до Німеччини. Був звільнений в квітні 1945 року, а з травня по листопад 1945 року Федір Бойко прохо­див службу в рядах Радянської Армії. Звільнений в запас із армії за станом здоров'я. Після армії працював в місцево­му колгоспі на різних роботах, а пізніше техніком по захисту сільськогосподарських рослин від шкідників та хвороб,  а у 1981 році вийшов на пенсію по інвалідності.

Федір Бойко часто друкувався в районній газеті «Зоря», обласних газетах, республіканських газетах та журналах.

З-під його пера вийшли книги: «Веселі смішинки для Ганнусі та Даринки», «Давайте сміятися разом», «Долею нескорені», «Дорогою ціною», «З книги життя», «Лихоліття», «Моє рідне село», «Смійтеся собі на здоров'я», «Усього потроху».

І от нещодавно бібліотеки нашого району в подарунок від Федора Бойка отримали нову книжечку для дітей «Мудрі загадки-смішинки від Володьки і Маринки», яка є досить ціка­вою. В ній у віршованій формі автор написав загадки про ведмедя і гуску, собаку, лаврове листя, кропиву та інше. Познайомитись із новою книгою письменника та іншими його творами можна, завітавши до наших бібліотек.

До речі, ця дитяча книжечка присвячується світлій пам'яті Лідії Василівні Мукомелі, книголюбу, краєзнавцю, лауреату премії імені М.Максимовича, яка протягом багатьох років допомагала Федору Бойку у написанні його книг. У написанні тексту брали участь внуки Лідії Василівни - Ваня Зубков та Валерій Велетнюк. Автор ілюстрацій Марина Ващенко. Кни­гу записано зі слів автора Надією Шелест. Також допомага­ли в написанні книги працівники районної бібліотеки. Автор щиро вдячний за організаційну допомогу Ользі Музиченко, спонсорам: фермерам із Лукашівки Володимиру Музиченку та Олександру Музиченку.

Невтомний наш земляк уже працює над наступною книгою. Дай Боже йому здоров'я, бажання, сили, наснаги творити.

Людмила Пір’ян, завідувачка організаційно-методичним відділом, газета "Зоря" від 1 березня 2019 року.

Лунай, величне наше слово!

Нації вмирають не від ін­фаркту.

Спочатку їм відбирає мову.

                       Ліна КОСТЕНКО

Це свято ввійшло в календар в 1999 році, а в Україні з 21 лютого 2000-го. Його проголосили на XXX сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО й обрали гасло: «Мови — це важливо!»

До найкоштовніших надбань кожного народу належить мова Тому і називаємо її «Рідна мова». Рідна, як мати, як батьківщина, як усе найдорожче, найсвятіше, що кожен з нас взяв у мами, увібрав в серце разом з бабусиною казкою. Українці мають безцінний дар, одну з наймилозвучніших, найбагатших і найкрасивіших мов світу, щедро напоєну теплими сонячними променями, срібними жайворонковими переливами та солов'їними трелями, калиновим голосом сопілки. Маємо Мову — зігріту душею. оспівану і озвучену серцем Українська мова — це безмежний океан.

Нам забороняли мати власну історію, культуру, мову. Живою розмовною мовою користувалася більшість населення Київської Русі, а літературну використовували високоосвічені верстви тогочасного суспільства. Із прийняттям християнства створювались школи, заклада­лися бібліотеки, перекладалися численні твори грецьких авторів, писались оригінальні філософські, історичні й літературні твори.

За козацької доби бурхливо розвивається наука, шкільництво, література, книгодрукування. Мелетій Смотрицький створив славнозвісну «Граматику словен­ську». Продовжувала формуватися жива розмовна мова нашого народу, якою твориться багатющий український фольклор.

У кінці 17-го на початку 18-го століть українська літературна мова і культура зазнають переслідувань з боку російського уряду, закривається мережа українських братських шкіл, натомість відкриваються російські школи й університети.

Проте в час найбільшого культурного занепаду з виходом «Енеїди» Івана Котляревського в 1798 році, написаної живою розмовною мовою, починається новий етап у розвитку української літературної мови, мистецтва і науки. На українське слово посипались нові укази та циркуляри. Царський уряд видає укази про заборону книгодрукування, викладання українською мовою. 1847 р відзначився розгромом Кирило-Мефодіївського товариства й посиленням жорстокого переслідування української мсви та культури, забороною найкращих творів Шевченка, Куліша, Костомарова та інших. Із шкіл вилучають букварі, закривають українські школи. Валуєвський циркуляр ( 1863) забороняє друкування книг українською мовою та український театр у Східній Україні. Емський указ Олександра II (1876 р) забороняє ввезення українських книг з-за кордону. Олександр III у 1888 році заборонив вживати українську мову в офіційних установах і давати українські імена під час хрещення. 1895-й рік — видано розпорядження про заборону друкувати українські книги для дітей.

У кінці 19-го ст. ніхто уже не сумнівався в тому, що українська мова є окремою самостійною мовою. Проте немало тяжких випробувань випало на її долю і в XX ст.

З проголошенням Незалежності України розпочалось відродження української мови, науки, культури. Українці пам'ятають мовний майдан проти закону про мови одіозних політиків Ківалова – Колісніченка. Сьогодні українська мова є державною мовою в Україні. А мова — це золотий запас душі народу, з якого виростаємо, яким живемо, завдяки якому маємо милуватися рідним краєвидом. Мова — найкращий цвіт, що ніколи не в'яне, а вічно живе, розвивається і процвітає.

Українська мова сьогодні є рідною майже для 50 мільйонів осіб. Відповідно до статті 10 Конституції України вона є державною мовою в Україні. Держава забезпечує її всебічний розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Сотні років поневолення і переслідування нашої мови зробили «чорну справу». Тому нам із вами належить відроджувати велич і багатство солов'їної, плекати кожне слово щодня і повсякчас, а не лише в день рідної мови.

Моліться ж мовою своєю,

Хай біль і радість в тих словах

До Бога линуть над Землею,

І освятять стражденний шлях.

Встає зоря в імлі ранкова

Над Україною встає...

Любіть же, люди, свою мову,

Нас світ по мові впізнає.

Галина Тимошенко, бібліограф ЦРБ, газета "Наша Монастирищина" 21 лютого 2019 року

Ангели в небо полетіли

20 лютого Україна вшановує Героїв Небесної Сотні

День Героїв Небесної Сотні відзначається щорічно 20 лютого згідно з Указом Президента України від 11 лютого 2015 року «Про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам'яті Героїв Небесної Сотні».

Саме з ці дні, п'ять років тому, під час Революції Гідності, протистояння між українським народом і тодішнім режимом сягнуло свого піку. 20 лютого 2014 року загинуло найбільше активістів Майдану. Цього ж дня на Майдані відбулося прощання із загиблими повстанцями, яких у жалобних промовах називали «Небесною Сотнею», а під час прощання з загиблими лунала жалобна пісня «Пливе кача...», яка стала українським народним реквієм.

Небесна сотня воїнів Христа

З мечем Архистратига Михаїла.

З молитвою за волю на устах

У вічність із Майдану відлетіла.

Поетеса Тетяна Домашенко в поезії вперше назвала  Героїв Майдану Небесною Сотнею.

104 Героям Небесної Сотні Президент України посмертно присвоїв звання Героїв України. А троє іноземців — громадянин Білорусі Михайло Жизневський, Грузії — Зураб Хурція і Давид Кіпіані посмертно нагороджені Орденами Героїв Небесної Сотні. Україна заплатила надто високу ціну за цивілізаційний вибір — бути частиною Європи.

Згадаймо ж, як усе починалось... 21 листопада 2013 року на Майдані Незалежності в Києві розпочалася мирна акція протесту проти рішення Кабінету Міністрів України призупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. У перші дні зібралося кілька сотень у Києві, акції ширяться по всій країні. Майже за тиждень відбувся мітинг із закликом до відставки уряду та дострокових парламентських виборів.

У відповідь на це влада застосувала силу. Вночі ЗО листопада міліція розігнала протестувальників- студентів. Наступного дня від сутичок постраждало 112 активістів і 45 журналістів. Українське суспільство зрозуміло, що країна рухається до авторитаризму з його зневагою до прав людини, корупцією, свавіллям правоохоронних органів, репресіями.

8 грудня на Народне віче вий­шло понад 1 мі­льйон учасників. Тоді на Бесарабській площі по­валено пам'ят­ник Леніну. Це по­клало початок всеукраїнському ленінопаду. 11 грудня — чергова спроба силового розгону, але Майдан знову вистояв. 16 січня 2014 року у Верховній Раді України з порушенням процедури депу­тати проголосували за закони, які одразу дістали назву диктаторських за те, що звужували права і свободи громадян. За три дні розпочалися силові протисто­яння на вулиці Грушевського. 22 січня сталися перші смерті серед активістів — загинули Сергій Нігоян, Михайло Жизневський, Юрій Вербицький. За тиждень від ран помирають Роман Сеник та Олександр Бадеро. Вони стали пер­шими у ряд Небесної Сотні У регіонах народ почав перебирати владу. 28 січня під тиском громадськості Азаров пішов у відставку. Фінальним і найбільш драма­тичним етапом революції і стали події у Києві 18-20 лютого Внаслідок пожежі в Будинку профспілок загинули активісти.

20 лютого. Снайпери один за одним розстрілюють понад 70 майданівців. Так з'явилася Небесна Сотня. Назар Войтович —наймолодший серед Героїв Небесної Сотні 19 лютого 2014 року Назар Войтович вперше вирушив на Київський Майдан. 20-го лютого його життя забрала куля снайпера. На батьківській хаті залишилася створена Назаром мозаїка — калина.

Пам'ять про Героїв увічнена в І найменуваннях вулиць, державній нагороді. їм присвячено Меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні — Музей Революції Гідності.

Пам'ять про Героїв Небесної Сотні буде вічно жити в наших серцях.

Слава Україні! Героям Слава!

Галина Тимошенко, бібліограф ЦРБ, газета "Наша Монастирищина" 14 лютого 2019 року

Під палаючим сонцем Афганістану

Мов гірська ріка плине час 15 лютого 2019 року минає 30 років з того часу, як радянські солдати залишили територію Афганістану. Вони назавжди покинули цю країну і повернулися до рідних домівок.

В кожного з них, живих, склалася своя доля. Але ніколи і ніхто не забуде тих років, що промайнули під палаючим сонцем Афгану, де на кожному кроці чатувала смерть. За понад тисячолітню історію мільйони синів і дочок нашого народу поклали свої голови в нескін­ченних війнах та воєнних діях як захища­ючи рідну землю, так і в жорстоких конфліктах за інтереси чужих держав і правителів.

Однією з чорних сторінок для україн­ців, які тоді служили в Радянській Армії, стала участь наших співвітчизників у кривавій неоголошеній війні в далекій середньовічній країні — Афганістані. Професійні військові навіть, здавалось би, у спокійні мирні роки, завжди були готові за першим наказом вирушити на війну, розв'язати конфлікти, знешкодити «гарячу точку», виконати окреме бойове завдання. Надто така готовність була характерною для військовослужбовців колишнього СРСР, зона політичних та воєнних інтересів якого поширювалася практично на всю земну кулю.                                                                                           Бойові дії в Угорщині, арабо-ізраїльських, в'єтнам­ських та ангольських війнах, вторгнення в Чехословаччину, військового контин­генту на Кубі під час Карибської кризи.

Появ радянських військ в Афганістані стала несподіванкою для суспільства, але не була такою для багатьох посвячених у державні таємниці вищих урядових та військових чинів. Війна велася радянськими військами проти афганських моджахедів у країні. Причи­ною війни стало іноземне втручання в афганську внутрішньополітичну кризу.

Уже в перші місяці після військового перевороту в Кабулі 27 квітня 1978 року, здійсненого прорадянською Народно-демократичною партією Афганістану (НДПА), в країні виникло невдоволення правлячим режимом. Його програмні положення передбачали модернізацію фактично середньовічного суспільства. Назрілі економічні та політичні реформи влада почала з прямолінійного і бездум­ного копіювання навчальних посібників з марксистсько-ленінської теорії. Свою неабияку роль відіграв релігійний фактор. Насильницьке впровадження соціалізму в мусульманській країні стало однією з головних причин афганської кризи. Найжорстокішого характеру набрали події після чергового перевороту і приходу до влади Аміна. Розширилася практика фізичного знищення колишніх землевлас­ників, військових, духовенства, всіх тих, хто бодай раз виступив проти Аміна. Незадоволення та опір населення постійно зростали, до того ж вони заохочувалися потужною підтримкою з території Паки­стану та Ірану.  Керівництво Афганістану почало постійно звертатися до СРСР, в тому числі із постійним проханням про введення військових з'єднань. У свою чергу і в Москві вважали, що ні за яких обставин не можна втрачати Афганістан, відхід якого від Радянського Союзу став би потужним ударом по його зовнішній політиці. Введення радянських військ на територію Афганістану почалося на підставі постанови Політбюро ЦК КПРС, без формального рішення щодо цього Верховної Ради СРСР.

    25 грудня 1979 року о 15 годині кордон перейшов 781-й окремий розвідбат 198-і МСД. І почалося десятирічне кровопролиття — запекле протистояння військових сил, геополітичних інтересів. Культура народу, його мова, спосіб життя в Афганістані на­стільки тісно переплелися з ісламом, що заперечення релігії було повсюдно і враз сприйнято як замах на саме існування народу. Поява ж радянських, чужинських військ у країні однозначно розцінювалися як прихід «невірних» з метою знищення ісламу. Одразу втягнувшись в бойові дії, ми підтвердили тезу про небезпеку для ісламу й тим додатково змусили афганців взятися за зброю, бо завжди зміна ідолів супроводжується відчайдушним зброй­ним спротивом. Так, уже під час однієї із перших масштабних бойових операції 40-ї армії загинув лейтенант, взводний Олександр Стовба. Загинув на самісінькому злеті юного життя, офіцерської кар'єри, на початку поетичного таланту. Книга Олексія Дмитренка «АІСТ -Сильніший від смерті», — розповідь про життя та смерть поета, лейтенанта з Дніпропетровщини  Олександра Стовби, що загинув у замовчуваній війні в Афганістані (1980 р.) Через десять років після загибелі був удостоєний Зірки Героя.  У  1984 році його посмертно прийнято до Спілки письменників України.  Він став символом цілого втраченого покоління, що не повернулося до рідних осель з авантюрної «неоголошеної» війни, непоборний, мислячий аіст-метеорит за чиїм блакитним розчерком у рідному небі будуть із трепетом серця стежите захоплені очі майбутніх поколінь України всіх країн, чиї сини гинули.

Галина Тимошенко, бібліограф ЦРБ, газета "Наша Монастирищина" 14 лютого 2019 року

Книги, які варто прочитати

Шановні любителі книги та багаторічні читачі Монастирищенської районної бібліотеки. До відділу обслуговування дорослих читачів та юнацтва надійшли нові книги за Державною програмою «Україномовна книга». Фонд книгозбірні суттєво поповнився новинками, які зараз у всіх на вустах. Це, зокрема, українські книги А.Кокотюхи «Червоний», В.Шкляра «Чорне сонце», С.Жадана  «Інтернат»,  Л.Кононовича «Чигиринський сотник», С.Лойка «Рейс», твори М.Дочинця, С.Положія, А.Куркова, Ю.Винничука та інших. Це також світові бестселери: Дж.Мартіна «Гра престолів», Дж.Толкіна «Володар перстнів», «Хобіт», «Сильмариліон», трилогія Айн Ренд «Атлант розправив плечі» (до речі, найбільш читана книга в США після «Біблії»), збірник фантастичних романів С.Лема, Р.Адамс «Небезпечні мандри». Переможці літературних конкурсів Європи за 2017 року: І Альєнде «Японський коханець», Ж.Сосьє «Дощило птахами», А.Нотомб «Подив і тремтіння», Хан Канг «Вегетаріанка», М.Келлі «Бузкові дівчата» Це також книги економічного спрямування: Д.Аджемоглу і Д.Робінсона «Чому нації занепадають», Дж. Коллінз «Від хорошого до величного» та В. Пе­кар «Різнобарвний менеджмент. Ево­люція мислення, лі­дерства та керу­вання».

Молодь пораду­ють десяток нових видань найкращих українських фантас­тів М. і С.Дяченків, М.Кідрука «Зазирни в мої сни» та «Любов і піраньї», О.Купріян «Солоні поцілунки», Н.Мельниченко «Я не боюсь сказати» та зарубіжних авторів Н.Грьонтведт «Привіт, це я» та «Абсолютно нецілована», И.Ягелло «Тірамісу з полуницями», серія книг про пригоди Джоржа Люсі і Стівена Гокінгів про розкриття таємниць фізики, космосу, всесвіту та ін. Усі видання виключно українською мовою. Є все, щоб задовольнити найвибагливіший літературний смак читача.

Кажуть, що книги - це відпустка, яка завжди поруч. Отже, приходьте, читайте і насолоджуйтесь!

Надія Павлюк, бібліотекар Інтернет - центру ЦРБ газета "Наша Монастирищина" 14 лютого 2019 року

Соборна мати-Україна, одна на всіх, як оберіг

Основним лейтмотивом заходу стало виховання в підростаючого по­коління глибокої поваги та любові до Батьківщини, національної сві­домості, людської гідності, відродження паростків духовності, форму­вання рис громадянина української держави, поглиблення знань про історичний Акт Злуки українського народу, його значення, пробудже­ння інтересу до вивчення історії та гідного вшанування захисників Ук­раїни різних поколінь.

Завідуюча відділом обслуговування ЦРБ Оксана Мартиш та біблі­ограф ЦРБ Галина Тимошенко познайомили учасників заходу з іс­торією проголошення Акту Злуки та святкування Дня Соборності як одного з найвизначніших державних свят України, розкрили ряд істо­ричних постатей (М.Грушевський, С.Петлюра та ін.), які своє життя та діяльність присвятили державотворчому процесу України. Зокрема, наша Монастирищина може пишатися двома історичними постатями православ'я: митрополитами УАПЦ ВЛипківським та М.Борецьким. До слова, напередодні Дня Соборності України, в Черкасах відкрили пам'ятник В. Липківському.

«Загалом, соборність України має глибоке історичне коріння, спи­рається на споконвічну мрію народу про власну незалежну державу та є інтегральним результатом складного і довготривалого процесу її формування», - наголосила Галина Тимошенко. І як нас тільки не на­зивали: петлюрівцями, мазепинцями, намагаючись заперечити будь-які прояви причетності до незалежної держави. Акт воз'єднання УНР та ЗУНР - історичний факт, який показав безсилля будь-яких спроб роз'єднати український народ, протиставити українців один одному, змусити їх служити чужим для них інтересам. Він став етапом станов­лення і розвитку української державності. і мені приємно, що серед величезної кількості учасників Акту Злуки 22 січня 1990 року «Київ- Львів-Івано-Франківськ» стали наші монастирищани Леонід Даценко та Василь Музика.

Сьогодні Україна переживає важкі часи. Часи, коли українці вкотре доводять своє право на незалежність, боронячи кордони України на сході. І серед нас є той самий Василь Іванович Музика, який, крім подій у 90-х роках, став свідком подій на сході України, беручи безпо­середньо участь в АТО та ООС. В свою чергу, Василь Іванович звер­нувся до молоді та, як очевидець, розказав про той щоденний подвиг, який здійснюють патріоти України, захищаючи східні рубежі країни, та продемонстрував фільм про реали життя в АТО, який нікого не за­лишив байдужим, бо війна і досі продовжує збирати врожай людсь­ких життів. Василь Іванович слушно зауважив, що, незважаючи на тисячолітню історію, Україна існувала як держава лише 90-100 років, однак в таких складних умовах спромоглася зберегти свою історію, культуру, мову та... гідність. Руслан Терещук у своєму виступі сказав, що територіальна цілісність нашої держави, скріплена кров'ю мільйонів незламних борців, навіки залишатиметься непорушною. Ми маємо бути свідомі того, що лише в єдності дій та соборності душ можемо досягти величної мети - побудови економічно й духовно багатої, ві­льної й демократичної України, якою пишатимуться наші нащадки. День Соборності - це нагадування про те, що сила нашої держави - в єдності українських земель. Пам'ятаймо про незліченні жертви на­ших співвітчизників, покладені на вівтар незалежності, соборності, державності. До речі, з нагоди свята, у читальній залі ЦРБ діяла вистав­ка книг: «Доленосна віха нашої історії», де представлено книги про ви­датних постатей України, які були державотворцями, та події, які стали переломними в житті України на шляху здобуття її незалежності.

Газета "Алекс" 24 січня 2019 року.

Доленосна віха нашої історії

22 січня — 100 років від часу проголошення Акту про об'єднання Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Рес­публіки в єдину незалежну державу. В цей день Україна відзначає День Соборності Соборність — це об'єд­нання в одне державне ціле всіх земель, які заселяє конкретна нація на суцільній території і духовна консолідація всіх жителів держави, згуртованість громадян, незалежно від їхньої національності. Нарешті, соборність невіддільна від держав­ності, суверенітету й реальної неза­лежності народу — фундаменту для побудови демократичної держави. У цей день відбувся Акт злуки Україн­ської Народної Республіки та Західно­української Народної Республіки. Він став символом віри, ідейним імпера­тивом боротьби за незалежну, со­борну державу.

1917-1919 роки — криваві часи для України. Після революційних подій в Росії на теренах нашої дер­жави тривала війна, панували без­владдя і стихійність. Суспільство розділилося за політичними інтере­сами, а влада — за розбіжностями у стратегії та військовій орієнтації. У цей період у нашій країні діяли шість різних армій: українська, більшо­вицька, біла Антанти, польська, анар­хістська. У березні 1917 року розпо­чалася національна революція у Наддніпрянській Україні. Було обра­но Центральну Раду, першого Прези­дента М. Грушевського, проголошено створення Української Народної Рес­публіки (УНР).

Революційні події у Наддніпрян­ській Україні, проголошення україн­ської державності сприяли піднесен­ню національного руху в підавстрійській Галичині. В умовах розпаду Австро-Угорщини тамтешні українці отримали можливість реалізувати право на самовизначення. 1 листо­пада 1918 року проголошено Західно­українську Народну Республіку. її лідери ініціювали переговори- про об'єднання Наддніпрянської України з Наддністрянською. На зустріч із гетьманом Павлом Скоропадським у Київ вирушила галицька делегація. Гетьман обіцяв оперативно відреагувати на прохання галичан: надати ЗУНР зброю, продовольчу, фінансову допомогу, спрямувати в Галичину загін січових стрільців Євгена Коновальця, який мав допомогти у боро­тьбі з поляками . Утім в цей час владу в Україні перебрала на себе Директо­рія і переговори про об'єднання продовжилися вже з її представниками.

1 грудня 1918 року у Фастові підпи­сали «передвступний» договір між УНР і ЗУНР про Злуку обох республік в одну велику державу. А вже з січня 1919 р Українська Національна рада ЗУНР у Станіславі (нині Івано-Франківськ) ратифікувала цей договір і ухвалила наступне об'єднання двох частин Укра­їни в одну державу. Переговори з урядом УНР продовжила делегація із 65 осіб на чолі з Льовом Бачинським. Урочисті заходи щодо проголошення Акту злуки проходили на Софійській площі в Києві 22 січня 1919 року. На масовому вічі посол ЗУНР Лонгин Цегельський пере­дав грамоту Національної Ради ЗУНР «Пр об'єднання Західно-Української Народної республіки з Великою Схід­ною Україною» голові Директорії УНР Володимиру Винниченку. Павло Скоро­падський, Михайло Грушевський, Воло­димир Винниченко, Євген Петрушевич, Симон Петлюра, Кость Левицький — це люди, які творили історію України того часу. У зачитаному на зборах «Універсалі соборності» відзначалося: «Однині воєдино зливаються століт­тями одірвані одна від одної частини єдиної України — Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Букови­на, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незале­жна Українська Народна Республіка».

Наступного дня Акт злуки майже одностайно був ратифікований Трудо­вим конгресом України.

За Законом «Про форму влади на Україні» від 28 січня 1919 року голова Української національної ради ЗУНР Євген Петрушевич мав увійти до складу Директорії УНР. ЗУНР отри­мала повну назву Західна область Української Народної Республіки (далі ЗОУНР). їй гарантувалася тери­торіальна автономія. Гербом ЗОУНР замість лева став тризуб. Державного секретаря закордонних справ ЗОУНР Лонгина Цегельського приз­начили першим заступником міністра закордонних справ УНР. Остаточно врегулювати питання створення єдиної української держави повинні були спільні Установчі збори. Завер­шити процес завадила окупація зе­мель. Радість від Акту злуки зовсім скоро затьмарилася, бо в умовах переходу до влади більшовиків вій­ськові командири ЗУНР І УНР про­довжували відстоювати в першу чергу регіональні інтереси. У результаті 21 квітня 1920 року голова Директорії УНР Симон Петлюра підписав «Вар­шавський договір» згідно з яким частина західних територій України відійшла до Польщі. З того часу кордони України ще неодноразово «вирівнювалися», зважаючи на геополітичні процеси і остаточно сфор­мувалися лише у 1954 році.

Перше офіційне відзначення свята Соборності на державному рівні відбу­лося 22 січня 1939 року в м.Хуст. Це була не просто маніфестація, а найбільша за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини демонстрація україн­ців, в якій взяли участь понад ЗО тисяч осіб. Одна з наймастабніший акцій з нагоди Дня Соборності України про­йшла в 1990 році. 22 січня патріотичні сили організували «живий ланцюг» між Києвом, Львовом та Івано-Фраківськом як символ духовної єдності людей схід­них і західних земель України. За різ­ними оцінками в акції брало участь від 500 тисяч до 3 мільйонів українців. Згодом в Україні почали відроджувати традицію створення «живих ланцюгів», що символізують єдність українського народу.

Шановні користувачі бібліотеки! Вашій увазі пропонуємо книги, які відтворюють доленосні для України події революції 1917-1921 р., час визвольних змагань, героїчних спроб визволення з-під російського імпер­ського ярма, відновлення української державності. Шкільник М. Україна у боротьбі за державність в1917-1921 роках. Кульчицький С. Володимир Винниченко. Савченко В. Павло Скоропадський, Сергійчук В. Симон Петлюра. Читайте і більше дізнавай­тесь про події тих далеких років.

Читайте і більше дізнавайтесь про події тих далеких років

День Соборності України — націо­нальне свято країни, що відзнача­ється щороку 22 січня. Соборність— це забезпечення справжнього суве­ренітету і незалежності народу, міц­ний фундамент для побудови процві­таючої демократичної національної держави.

Все, що мріялось віками,

Сповнилось, постало!

«Ще не вмерла Україна!» —

Гордо прозвучало.

Галина Тимошенко, бібліограф ЦРБ газета "Наша Монастирищина" 17 січня 2019 року

Український велетень - Василь Дзюба

        7 січня виповнилось 120 років від дня народження урод­женця села Тарнави Василя ДЗЮБИ. Отож маємо чудову нагоду ще раз нагадати монастирищанам про людину-легенду, казкового богатиря-велетня.

Ось як він писав сам про себе.

Нема, мабуть, ніде краще,

Як у нас в Тарнаві:

Гарні дівки, молодиці і па­рубки жваві.

Всі вдягнені по-сільському,

Звичайно і просто.

Лиш ніхто з них не зрівнявся

З моїм буйним ростом.

Як зберуться коло мене,—

Мов малі комахи.

Рідко хто з них досягає

Мені лиш до пахів.

Кажуть, не родись великим,

А родись щасливим.

Бо зі щастям прожить можна

Без росту і сили.

Щастя — це полова,

А для мене моє щастя— фігура й здоров'я.

Бо щасливих є багато,

Нема їм зупину.

А я ж один народився

На всю Україну.

Газета «Свобода» від 24 ве­ресня 1926 року так писала про богатиря Василя Дзюбу: «До­носимо про українського велетня Василя Дзюбу. Дзюба походить із селянської родини з села Тарнави на Уманщині. Тепер має 25 літ і є високим на 3 аршини і 4 цалі, важить 457 фунтів і має величезну силу. Від часу до часу виступає на сцені, змагаючись з різними борцями».

       В енциклопедії сучасної Украї­ни в 7-му томі також вміщені короткі відомості про нашого славного земляка. Отже Василь Миколайович народився 7 січня 1899р. в с.Тарнава Липовецького повіту Київської губернії, нині Монастирищенського району Черкаської області в сім'ї бідного хлібороба, де вже підростало четверо дітей. Родина Дзюбів не виділялася ні зростом, ані силою Наймолодший Василь був навіть нижчим за своїх однолітків. Про­те, коли хлопцеві виповнилось 17 літ, почав швидко зростати. Вже за рік зріст сягав 2-х метрів 33 сантиметрів. Важив юний богатир 195 кілограмів.

        У хаті, збудованій Василем Дзюбою, залишилися деякі меблі, якими користувався сам Василь: масивний дубовий стіл, висока і широка лава. Діти силача тре­петно зберігали і зберігають усе, що пов'язано з його життям та виступами на аренах: особисті речі, документи та фотографії, вирізки з газет. Ці предмети стали справжніми родинними реліквіями. Як згадував син Ва­силя Дзюби Микола Васильович ( нині покійний), що його малого найбільше вражав розмір його чобіт. Пам’ятав, що з товаришем десь до років п’яти, граючись у піжмурки, ховалися в батькових чоботях. Батько за виграшки виконував будь-яку роботу по господарству.

        Микола Васильович пригадував розповідь батька про шкільні роки: як навчався в церковно-парафіяльній школі, грав з однокласниками у     постановці «Вовк та Ягня». Дзюба виконував роль Ягняти, а товариш — роль Вовка. Після випускного шляхи хлоп­чаків розійшлися, друг богатиря подався на навчання в семінарію. Зустрілися односельці лише через сім років. Товариш одразу не впізнав у височенному паруб­кові худорлявого Василька. Каже, мовляв, тепер ти, Василю, будеш Вовком, а я мушу роль Ягняти вчити. Не відмовляв нікому, хто просив допомогти. Колись мага­зинів не було, євреї торгували по селах та базарах різним крамом. Отож, як вирушали на базар, брали з собою Дзюбу, бо їх часто грабували. А коли з таким бога­тирем їхали, то злодії боялися й носа висувати. Та найчастіше Василя просили продемонстру­вати свою фізичну силу. Він легко забивав долонею 15-сантиметрові цвяхи у дубову дошку, потім руками їх витягував, розгинав підкови. В Монастирищі біля цукрового заводу в одного єврея була кузня. Він все вихвалявся ,що викує таку підкову, яку Дзюбі не під силу буде розігнути. Але він і ті легко розгинав, наче вони з тіста були зроблені. До нареченої Василя Дзюби залицявся ще й односельчанин Кирило. Коли хлопці зустрілися біля її хати, Василь , привітавшись,  потиск суперникові руку. Кирило Лиш промовив: «Усе зрозумів» і біль­ше до хати дівчини не підходив.

     Одного разу мати попросила Василя перевезти коноплі, що сушилися біля річки. Пошкодувавши коней, що «потомилися», хлопець сам упрягся в хуру та перетяг стіжок. Рубав із батьком верби — старі, дуплисті, звалили з півдесятка. Поки батько пішов гукати сусідів, щоб допомогли перевезти, Василь самотужки перетяг їх та поскладав біля повітки.

       Вирішальною у долі богатиря стала зустріч з Григорієм Котовським. Проїжджаючи селами Уманської округи, він побачив незвичайну картину: двоє чоло­віків орали ниву. Один ішов в упряжці, другий — за плугом. То Василь з батьком так обробляли землю, йому було легше самому впрягатися, аніж водити коней. Котовський здивувався могутності хлопця, запропонував вступити до Червоної Армії в Умані. На той час там уже діяла рада фізичної культури Дзюба став червоно-гвардійцем місцевої команди, увесь вільний час віддавав спорту. Зважаючи на зріст та вагу хлопця, йому було встановлено спеці­альне харчування: сніданок скла­дався із тридцяти яєць і буханки хліба.

      Діяльність Василя Дзюби як борця почалася в 1924 році зовсім випадково. Будучи в Києві у службових справах, відвідав цирк, де виступали французькі борці Там суддя викликав бажа­ючих поборотися із всесвітньо-відомим борцем. Дзюба пого­дився Зняв піджак, сорочку, вийшов на арену. Зал підба­дьорливо озвався оплесками. Французький атлет одразу кину­вся в атаку, але Дзюба, на пре­великий подив публіки та судді, обхопив француза своїми міц­ними руками, відірвав від килима, підняв над головою і впав разом з ним, притиснувши його обома лопатками до підлоги. Цей випа­док докорінно змінив життя Ва­силя Дзюби. Після вистави йому запропонували стати цирковим борцем

      Відтоді впродовж 15-ти років борець Василь Дзюба з успіхом виступав на аренах Києва, Свердловська, Казані, Орла, Брянська, Житомира, в інших міст України та Росії, гастролював у Казахстані. Кошти від багатьох виступів пере­давав товариству сприяння лікві­дації неписьменності, а в роки Голодомору — у фонд допомоги голодуючим. Часто приїздив до земляків, виступав у Монастирищі, Умані.

    Жителі міста Умані пода­рували йому різьблену палицю, яка має висоту 115 см. Дзюба з нею ніколи не розлучався.

     Окрім боротьби, Василь Дзю­ба виконував різні трюки. Спро­бував себе і в кіно, зігравши епізодичну роль пірата у фільмі «Острів скарбів» 1937 року. По-різному показував свою силу: ламав кінські підкови, підіймав найтяжче піаніно, заганяв рукою в дошку 15-сантиметрові гвіздки, а потім виймав їх пальцями чи зубами. Силач лягав на поміст, на нього клали дошки, по яких про­їжджала півторатонна ванта­жівка. Проте найефектнішим публіка вважала номер, під час якого Дзюбі на груди клали наковадло або кам'яну брилу, а двоє молотобійців гупали по них важ­кими молотами.

      Але одного разу молотобоєць схибив і щосили вдарив Василя по ребрах. Після того славетний велетень виступати не зміг. По­вернувся в рідне село, довго хворів. Згодом влаштувався сто­рожем до радгоспу. Почалася війна. Під час окупації району, села Тарнави німці з повагою ставилися до українського ве­летня. Якось до хати зайшли німецькі солдати і скомандували всім встати. Та коли Дзюба під­нявся на повний зріст, вони зні­яковіли. Згодом все німецьке керівництво побувало у Тарнаві, щоб фотографуватися. Розпи­тували про все через перекла­дача.

      У краєзнавчому музеї Монстирища є відеофільм, знятий ні­мецьким кінорежисером під час війни, де Василь Миколайович на ґанку біля своєї хати в оточені односельчан. Лише кілька місяців не дожив Василь Дзюба до Вели­кої Перемоги. У березні 1945 року силача не стало.

      Похований перший україн­ський богатир, як про нього говорили у 20-х — 30-х роках минулого століття, на звичайному сільському кладовищі с. Тарнави. На хресті прикріплена фото­картка. Поряд — могила дружини Марії, яка на 14 років пережила свого чоловіка. Онуки, правнуки розлетілися по всьому світові. Живуть нащадки Дзюби в Монастирищі, Києві, Ірпіні та навіть в Ізраїлі На жаль, ніхто з нащадків не успадкував Дзюбиної сили та богатирського зросту. Кажуть, що феномен може повторитися в четвертому поколінні.

У різдвяний день 7-го січня за святковим столом знову збира­ється родина Дзюбів. Добре, що через стільки років не вмерла пам'ять про велетня Василя Дзюбу — людину феномена з Монастирищини.

Більше про нього можна дізнатись, відвідавши районний музей, а в бібліотеці можна прочитати цікаві матеріали з книг та газет. В Тарнаві названа ву­лиця в честь богатиря, встановлена меморіальна дошка.

Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки, газета "Наша Монастирищина" 10 січня 2019р.

Щастя людини - в її руках

Свій ювілей відзначає директор Монастирищенської централізованої бібліотечної системи Валентина Василі­вна ГРИГОРАШ.

Природний розум, допитливість, ба­жання пізнавати глибше навколишній світ змалечку невпинно вели дівчину до книги, читання, а тому бібліотека ввійшла в життя Валентини Василівни в юності, і ось понад 30 років це не просто місце її роботи, а розрада для душі, сенс життя.

Після закінчення середньої школи Ва­лентина поступила в Київський держав­ний інститут культури. Доля розпоряди­лась так, що після закінчення інституту Валентина Василівна разом з чоловіком і маленькою донькою поїхали в Туркме­нію. Там свій трудовий шлях вона роз­почала секретарем селищної ради.

У 1988 році разом з сім'єю поверну­лася в рідне місто Монастирище і прийшла працювати у відділ єдиного книжкового фонду районної бібліотеки. Зго­дом Валентину Василівну призначили директором Монастирищенської централізованої системи, і всю свою ініціа­тиву, творчу енергію вона спрямовує на вдосконалення та покращення бібліо­течного обслуговування району, разом з колегами приймала участь в різноманіт­них конкурсах, здобуваючи перемогу.

Валентина Василівна приділяє увагу розширенню використання нових інфор­маційних технологій Спільно з колегами постійно приймали участь у Міжнародній програмі «Бібліоміст» і стали переможця­ми другого раунду конкурсу «Організація нових бібліотечних послуг з використан­ня вільного доступу до Інтернету». Ця енергійна, весела, цілеспрямована жінка генерує нові цікаві ідеї, котрими «запа­лює» своїх колег.

Але радість приносить не лише робота. Крім професійної діяльності важливе місце в її житті займає рукоділля, виши­ває бісером Валентина      Василівна – кра­сива жінка, лагідна мама, любляча бабу­ся двох чудових внуків. Свій ювілей вона зустрічає в розквіті творчих сил, сповне­них нових оригінальних задумів.

Щиро вітаємо Валентину Григораш з ювілеєм. Бажаємо їй творчого довголіття, не вичерпної енергії, тепла, сімейного затиш­ку, міцного здоров'я, терпіння, спокою та всього найкращого у житті. Нехай оптимізм, благодать і удача супроводжують Вас Многая, Многая, Многая літа!

Газета "Зоря" 1 січня 2019