Окрилений любов’ю і талантом

     Іван Васильович Миколайчук — український кіноактор, кінорежисер, сценарист. Лауреат Шевченківської премії 1988 року. Зіграв 34 ролі в кіно, написав 9 сценаріїв та має дві режисерські роботи. В УРСР носив тавро «неблагонадійного».

   Легенді українського кінематографа Іванові Миколайчуку 15 червня виповнилося б 80 років.

    Кожен народ має власні міфи. Без них немає культури, немає нації. У щасливій і трагічній долі українського актора і режисера Івана Миколайчука було все, щоб стати міфом не лише національного, але й світового кінематографу – якби жив він не в закритому суспільстві.

    Дитинство у маленькому гуцульському селі у багатодітній селянській сім’ї, раннє кохання, рання слава і рання смерть. А ще рідкісної краси обличчя. «Останнє обличчя» патріархального, напів’язичницького світу, що зникав на очах, рідкісна чоловіча стать і унікальна пластичність. І при цьому – напружений внутрішній світ, душа, яка з дитячою серйозністю її наївністю філософа переймалася вічними проблемами буття.

Але найвиразнішою ознакою обраності були майже містичні Іванові стосунки з кінематографом. Колись почув він по радіо народну грузинську пісню «Суліко», кинув пасти корів та подався до Чернівців «вчитися на артиста». То був древній таємничий поклик долі, бо у короткому тексті тієї пісні ніби концентрувався сюжет «Тіні забутих предків» класичної повісті Михайла Коцюбинського та фільму, зробленого за нею Сергієм Параджановим. «Тіні забутих предків» увійшли до Книги рекордів Гіннесса, здобувши 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 Гран-прі) у 21 країні, рахуючи Італію, Грецію, Аргентину.  Гарвардський університет вніс стрічку до списку обов'язкових для перегляду студентам, які претендують на вищий ступінь у кінознавстві. У Радянському Союзі ж фільм на довгі роки ліг на поличку.  Цей найбільш знаний український фільм, що здобув десятки Міжнародних нагород, назавжди ввів Івана у контект світової культури, але й відіграв у його житті фатальну роль: актор цілковито розділив долю свого першого героя Івана Палійчука. Багато в чому повторив він також і драму свого другого героя Тараса Шевченка (Сон) – навіть помер, як і геніальний поет, на сорок сьомому році життя.

       Іван Миколайчук помер, коли перестав чути музику світу. Душа заболіла й надломилася раніше, ніж захворіло тіло. Народжений дуже чистим, природнім, він був не захищений від бруду й вульгарності нашого штучного світу.

     Але як митець лишив нам свій Шлях, котрий він збирав і складав із «тисячі стонів вітру», з «поезії» й «правди». А ще він лишив на плівці свої очі. Душа світу пильно дивиться на нас очима Івана Миколайчука…

Пропонуємо вашій увазі книги про Івана Миколайчука, які є у фонді Монастирищенської публічної бібліотеки.