"Найбільше люблю землю, людей, поезію і село Біївці, де мама подарувала мені життя".
8 січня 1935 року народився Василь Симоненко — український поет і яскравий представник шістдесятників, якого називали "поетом без каменю за душею".
Про Симоненка говорять, що його біографію треба вивчати як частину історії України.Василь Симоненко, якому судилося прожити
всього 28 років, видати за життя єдину поетичну збірку і — бути безкінечно
цитованим уже поколінням своїх умовних правнуків. Його біографія викресана
кількома реченнями.
Народився у крихітних Біївцях на
Полтавщині, ріс із мамою і дідом, писарем у сільраді. Школу закінчував у
сусідніх Тарандинцях — куди ходив пішки полями щодня 9 км. Учився в Київському
університеті. Після випуску молодого журналіста розподілили до Черкас. Спочатку
працював у "Черкаській правді", потім у "Молоді Черкащини".
Симоненко був одним із яскравих ідеалістів–шістдесятників, вірив у
"відлигу" Хрущова, став чи мусив стати членом КПРС, але така робота
не надихала його. Відчував, що губить за тим щось більше і справжніше.
У черкаській редакції, ще на
переддипломній практиці, познайомився із юною майбутньою дружиною, яка
працювала кур’єркою. За легендою, причарував її самотужки виготовленим вином із
троянд, вмів його робити як ніхто. Та на тому чари розвіялися: дружині було
байдуже до Василевої поетичної натури і його віршів. Зате скоро народився Олесь
— синові Симоненко присвятив одну з найвідоміших своїх поезій "Лебеді
материнства".
За тим всім підкрався 1962 рік — переламний
для Симоненка в усіх сенсах. У 1962 році вийшла його перша й остання прижиттєва
збірка "Тиша і грім". Тоді ж був запрошений до Львова на "День
поезії" — по гарячих слідах з’явилася присвята місту "Український
лев", що згодом була покладена на музику Віктором Морозовим і стала
відомою піснею, як і пів сотні інших поезій Симоненка.
У 1962 році Симоненко став членом
комісії з перевірки чуток про масові катівні НКВС, разом із художницею Аллою
Горською і режисером Лесем Танюком брав участь в опитуванні людей у селах біля
Києва, виявив у Биківні поховання жертв НКВС і намагався оприлюднити цю
інформацію. Лесь Танюк згадував, що Симоненко довго був під враженням від
побаченого у Биківнянському лісі — де дітлахи грали у футбол: заганяли череп з
простріленою потилицею за лінію воріт, позначену іншими черепами. Симоненко
подав до міськради Києва Меморандум з вимогою зробити місця поховання
Меморіалами національного значення. На звернення відповіді не дочекався,
натомість за поетом стали стежити. Влітку того ж року — досі невідомо,
випадково чи ні — був затриманий міліцією за словесну сутичку з продавчинею
цигарок і жорстоко побитий у відділку. Били по спині аж так, що "щось
обривалося всередині", казав друзям. Саме цей епізод, ймовірно, запустив онкологічне
захворювання нирок, від якого Симоненко помер через півтора року. Радянський
режим визнав його буржуазним націоналістом, на друк поезій в Україні на 15
років було накладено заборону. 1965 року поета намагалися висунути посмертно на
Шевченківську премію — марно. Натомість став одним із перших, кому було
присуджено її в роки Незалежності.
Симоненко й сьогодні не пасе задніх, він
із нами: його глибоко гуманістичну поезію цитують у соцмережах, на муралах,
співають і переспівують.
Немає коментарів:
Дописати коментар